Перед святами Віра Петрівна дала і синові, і доньці по 1000 гривень, все, що змогла відкласти. Діти приїхали до неї, але тільки для того, щоб грошей у неї попросити. Ні син, ні дочка навіть не подумали покликати маму до себе в гості

Перед святами діти таки навідалися до Віри Петрівни, але тільки для того, щоб грошей у неї попросити. Ні син, ні дочка навіть не подумали покликати маму до себе. Віра Петрівна дала кожному по 1000 гривень, все, що змогла відкласти. А сама ще кілька годин плакала на самоті, а потім все ж заспокоїлася і почала роздумувати.

«Як так вийшло то?», – сумно думала вона. – «Адже намагалася все заради них робити. Все найкраще було для них. Адже ми були однією великою родиною колись, навіть начебто щасливою сім’єю. А тепер?”. І жінка знову почала плакати.

Вірі Петрівні зараз 66 років і живе вона у племінниці, тому що рідні діти практично вигнали її з дому.

Колись давно, багато років тому юна Віра познайомилася в інституті з Степаном. Одружилися, народили двох дітей, все було як у всіх. Віра була хорошою матір’ю: намагалася багато уваги приділяти малюкам, всіх намагалася взути-одягнути, смачно нагодувати. Жили вони у просторій трикімнатній квартирі, на яку заробив чоловік, який на той час працював на серйозній керівній посаді.

Діти росли, закінчили школу, потім молодший син вивчився на електрика в коледжі, а старша донька до цього часу закінчили університет.

А потім якось одного дня несподівано не стало чоловіка і залишилася Віра Петрівна в п’ятдесят років одна. «Ну як одна?», – думала тоді вона. – «Є ж діти».

Уже дорослі діти тим часом почали жити власним життям, але все в тій же квартирі з матір’ю. Поступово з’явилися онуки, квартира стала нагадувати велику комуналку. Але Віру Петрівну це швидше тішило.

Адже всі разом же. Діти ж почали раптом чіплятися до неї без приводу. То дочка старша на кухні хоче бути головною господинею, то син просить її посидіти в кімнаті, поки до нього друзі прийдуть. Соромиться, бачте.

Поступово створилася така несприятлива атмосфера, в якій жити було просто неможливо. «Ну ми ж одна велика сім’я», – постійно повторювала дітям Валентина Петрівна.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩