– Хіба так справжня мама б зробила?, – говорила з натиском Орися. – Так, Руслано, послухай мене, жінку, що вже життя прожила. Замість того, щоб такі гроші на відпочинок “спустити”, ти б краще їх дочці віддала, а то он, скитаються по орендованих з чоловіком. Як тільки рука піднялась тобі путівку оформити. Соромно, що я так виховала свою дочку. – Мені в той час ніби дар мови відняло. За що? За що після всього, що я для неї зробила?

– Хіба так справжня мама б зробила?, – говорила з натиском Орися. – Так, Руслано, послухай мене, жінку, що вже життя прожила. Замість того, щоб такі гроші на відпочинок “спустити”, ти б краще їх дочці віддала, а то он, скитаються по орендованих з чоловіком. Як тільки рука піднялась тобі путівку оформити. Соромно, що я так виховала свою дочку. – Мені в той час ніби дар мови відняло. За що? За що після всього, що я для неї зробила?

***

-Ніколи я в чудеса особливо не вірила, – каже Руслана, – та й за 45 років життя мені жодного разу не діставалося нічого, щоб не було оплачено моєю працею. Крім нещодавнього випадку.

Руслана 10 років втратила чоловіка і залишилася з 12-ти річною донькою на руках.

– Жили важко, – підтверджує вона, – мама моя нічим особливо мені не допомагала, у мене ще молодший брат з сестрою були, вчилися обидвоє. Так, власне, коли чоловік був живий ми теж не шикували.

Руслана з чоловіком, орендували квартиру, зважилися на іпотеку, але разом вони виплачували її тільки 4 роки. Левову частину боргу перед банком жінці довелося погашати вже одній.

А ще треба було ростити і навчати доньку Орисю. Одягати не гірше, ніж подружки одягалися, допомагати, поки дівчина вчилася в університеті.

– Влітку минулого року Орися університет закінчила, – продовжує Руслана, – я думала легше стане, удвох будемо працювати. За іпотеку-то хвостик тільки залишався 150 тисяч.

Але дочка розсудила по-іншому:

– Я заміж виходжу, я його люблю і я все вирішила.

– Ну вирішила, – каже Руслана, – так вирішила. На питання, де жити будуть молоді дочка відмахнулася: “не з тобою ж”. Але Орися роздратувалася – хочу весілля.

– Тато був би живий, – сльозами дівчина волала до материнського серця, – він би мене видав заміж, як годиться. А я хочу і білу сукню, і фотосесію, і машину, і гостей!

– Краще на житло прибережіть, – хитала головою бабуся, мати Руслани, – кого дивувати зібралися?

– На весілля, звичайно, грошей не було, – згадує Руслана, – свати майбутні мали накопичення, а мені довелося від істерик дочки кредит брати. Гаразд, думаю, у всьому тепер заощаджу, раз одна. Нехай буде весілля…

Торжество відбулося, молоді пішли на квартиру, почали збирати на перший внесок. А Руслана практично сіла на хліб і макарони: платити-то треба було тепер два кредити.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩