Якось Орися захотіла провідати рідних. На той момент в Україні вже росли два її внуки. Вінченцо не захотів відпускати Орисю одну, і зголосився їхати з нею. – Я ніколи не був в Україні. Поїду гляну, як у вас там люди живуть. – Сусіди не могли повірити, що Орися в село італійця привезла. Думали вони й гадали, що ж буде далі

 

Орися жила в мальовничому селі на Прикарпатті. Рано вискочила заміж, бо думала, що на Іванові світ закінчився. Рік за роком у них народилися дві донечки.

Сама Орися працювала в шкільній їдальні, Іван, так, перебивався дрібними підробітками, бо яка там в селі робота, а в район він не дуже й хотів їздити. Та й любив він частенько “за комір”. Жили, бо сім’я, діти, та й прийнято так в селах, бо що люди скажуть, не добре це – розлучатися.

Коли Старша Андріана пішла в одинадцятий клас, то Орися задумалася.

– Діти так гарно вчаться, а за що ж ми їх далі вчити будемо?

На Івана було надії мало, тому коли Орисі підвернулась така нагода, поїхати до Італії, вона лишила чоловіка та дітей на матір і подалася в ту країну, де можна багато грошей заробити.

Чоловік проти не був. Йому що вона є, чи нема – без різниці. Дівчата скучали, перший час плакали, але коли отримали перші гроші від матері, то прийняли це, як належне.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩