ОКСАНА ПРОСТО НЕ ВІРИЛА СВОЇМ ВУХАМ. ЇЇ ТАКА ПРАВИЛЬНА, ДОБРОПОРЯДНА МАТІР, ЯКА ЗАВЖДИ БУЛА ДЛЯ НЕЇ ІДЕАЛОМ ДРУЖИНИ… І ЛИШЕ ТЕПЕР, ПІСЛЯ ВИPОКУ ЛIКАPІВ, ЖІНКА ВИРІШИЛА ВІДКРИТИСЯ ДОНЬЦІ

 

Оксана просто не вірила своїм вухам. Її така правильна, добропорядна матір, яка завжди була для неї ідеалом дружини, виявляється довгий час мала ще одного чoлoвіка. І лише тепер, після виpоку лiкаpів, жінка вирішила відкритися доньці.

ДОНЬКА У ШЛЮБІ ЩАСТЯ НЕ МАЛА

Можливо, якби Оксана не прийшла до матері знову із заплаканими очима, матір так би і забрала свою таємницю в мoгилу. Донька, заміжня вже сім років, у шлюбі щастя не мала. Терпіла чoловікові походеньки і зникнення на кілька днів, бо була цілком залежною від нього фінансово, не працювала.

Коли Наталя Миколаївна вперше побачила доньку в такому стані, пробувала говорити із зятем Володимиром. Але все було марно. А потім просто порадила доньці повернутися з онуком в батьківський дім. Та Оксана не наважувалась. Йти працювати? Ні, це було не для неї. Вона і не знала за що зачепитись.

— Що, знову вдома не ночував? — важко дихаючи, запитала матір.

— Мамо, прошу тебе, не треба. Як ти? Лiки приймала?

— Які лiки, доню? Ти ж знаєш, що мені вже нічого не допоможе. Але я хочу тобі дещо розповісти. Знаю, що ти не поспішаєш. Послухай і не суди мене.

На цьому слові жінка замовкла, обдумуючи, з чого почати. Вона дивилася на картину на стіні, збираючись із думками.

“ПРИПАЛЕНИЙ” ДЕНЬ ЗАКОХАНИХ

— Ти знаєш, Оксано, що ми з твоїм батьком завжди були щасливою сім’єю. Так нас сприймали оточуючі, рідні, друзі. А я і справді була щасливою жінкою: Микола ні в чому мені не відмовляв, шанував, а про те, щоб так, як твій, десь загуляти чи скaндaл вчинити — цього ніколи не було, — почала розповідь жінка. — Та що тобі казати. Ти росла і сама все бачила. У домі був лад, достаток і я вважаю, що це завдяки моїй підтримці твій батько став тим, хто є зараз. Ти ще була маленькою, коли ми з ним в часи безгрошів’я ходили здавали півлітрові банки в магазини, аби поміняти їх на товар.

Обоє з вищою освітою. Сьогодні це просто смішно, а тоді ми так обурювались, що змушені це робити… Як зараз пам’ятаю, 91-й рік, день святого Валентина. Я повернулась з роботи зі звісткою, що у найближчі два місяці зарплати чекати не варто. Натомість батько на свою чекову книжку купив продуктів, які в їхньому магазині коштували вдвічі дорожче, ніж на базарі, і влаштував справжню святкову вечерю. Правда, його картопля тоді пригоріла, але навіть це не зіпсувало свято…

“Я ЖИЛА ПО ІНЕРЦІЇ”

А потім усе поступово стало налагоджуватися. Правда, не в країні, а у нас. Батька “помітили” і вже за кілька років його знали навіть в області. Але його робота стала витісняти наші стосунки на задній план. Він повертався завжди втомлений. Іноді просто за столом засинав. Я розуміла, що йому важко, бо вставав о п’ятій ранку, повертався після дев’ятої вечора. Йому навіть поїсти оті дзвінки не давали спокійно.

Микола просто перестав чути мене, приходив, розказував про свої проблеми, а я сиділа і зі співчуттям кивала головою. На усіх прийомах, ювілеях і його корпоративних заходах я завжди була поруч: всміхалась, жартувала, підтримувала бесіди з людьми, які були мені такі нецікаві і далекі. Я мусила це робити. Насправді ж мені так хотілося, аби він знову став отим, колишнім Миколою, який так пpистpасно любив мене до весілля…

Йшли роки. І я жила по інерції. Заради сім’ї. Заради тебе. І все би, може, так і було, якби не випадкова зустріч, — матір замовкла на кілька хвилин і взяла у руки склянку з водою. Жадібно зробила кілька ковтків, усміхнулась і знову поринула у спогади.

ВІН НОСИВ МЕНЕ НА РУКАХ

— Я отримала запрошення на 15-ту річницю випуску в інституті. Одразу сказала про це Миколі. Але у нього, як завжди, не виходило поїхати зі мною, тому до Львова я вирушила сама. Червнева погода просто всміхалась нам, ми жартували, навперебій розпитували одне одного про сім’ї, роботу, згадували навчання. Збирались ми з шостої до сьомої вечора. Але після обумовленого часу вирішили ще трошки зачекати, адже дехто мав приїхати здалеку, — матір знову замовкла. Зітхнула.

— Я досі пам’ятаю цей момент. Він йшов з букетом троянд і вже здалеку помітив мене у юрбі, всміхнувся, першим вручив квітку мені, а потім решті одногрупниць. Вадим, корінний львів’янин, був закоханий у мене ще з першого курсу. А я ніколи не сприймала його як чоловіка, просто як друга. Якось кілька разів навіть обманула його: не прийшла на пoбaчення…

Він не був на попередніх зустрічах. Казали, що він працював за кордоном. Усі кинулись до нього із запитаннями, а він весь час дивився на мене. Нарешті підійшов, взяв мої руки у свої. Поцiлував і тихо запитав: “Ну як ти, Наталочко? Я дуже радий тебе бачити!” У той момент між нами ніби пройшла якась іскра…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩