Я ПОБАЧИЛА ОЛЕСЮ ЧЕРЕЗ БАГАТО РОКІВ – НА П0Х0P0НІ НАШОГО БАТЬКА ТА ЇЇ МАТЕРІ. НEЩАСНИЙ ВИПАДОК В ОДИН ДЕНЬ ЗАБРАВ У СЕСТРИ РОДИНУ, ВОНА СТОЯЛА ВІДДАЛІК ВІДЧУЖЕНА Й МОВЧАЗНА, ЗА ВЕСЬ ЧАС НЕ ЗР0НИЛА Ж0ДН0Ї СЛЬ0ЗИ. Я ТЕЖ НЕ ПЛАКАЛА

 

Я ніколи не бачила батькової другої родини. Відколи він покинув маму, закохавшись в іншу жінку, й зрідка приїжджав у наше місто, аби провідати мене, це запитання завжди залишалося для мене табу. Тоді я була ще доволі малою, не мала й п’яти років, але якийсь внутрішній голос підказував мені, що не варто запитувати про речі, які я не зможу зрозуміти і, тим паче, пробачити.

Я відчувала, знала, як важко матері змиритися з його зpадою. Хоча вона ніколи не говорила про батька погано, я бачила, як часто після його приїзду вона зачиняється у своїй кімнаті, даючи волю сльозам. Мама намагалася оберігати мене від розчарування та образи на батька, але саме в такі миті я почувалася її спільницею й дедалі більше віддалялася від нього.

Тож лише одного разу батько спробував пoзнайoмити мене з моєю сестрою. Їй було тоді близько чотирьох років. Я усміхалася й усіляко намагалася здаватися люб’язною, та коли тато залишив нас на кілька хвилин, щоб придбати солодку вату, я з усієї сили штовхнула Олесю й побігла геть, не озираючись, чуючи за своєю спиною її розпачливий плач. Відтоді я ненавиділа солодку вату (вона повсякчас здавалася мені гіркою) й нічого не хотіла чути про свою сестру. Мені справді не було ніякого діла до неї, особливо зважаючи на те, що батько з’являвся дедалі рідше, а згодом узагалі не нагадував про себе.

Я побачила Олесю через багато років – на похopoні нашого батька та її матері. Нeщасний випадок в один день забрав у сестри родину, вона стояла віддалік відчужена й мовчазна, за весь час не зронила жодної сльози. Я теж не плакала: відколи не бачилася з батьком, він став для мене зовсім чужим. А можливо, я просто не змогла йому пробачити, на відміну від матері. Пам’ятаю, вже коли я сідала в автобус разом із родичами, Олеся наздогнала мене й попрохала:

– Ми можемо поговорити?

Я окинула її зневажливим поглядом:

– Нам немає про що говорити… Бувай…

Автобус рушив з місця, і я мимохіть кинула погляд у вікно: сестра стояла в сірому пальті, зовсім сама, і сніг ховав від мене її постать. Мені було холодно й порожньо, на якусь мить захотілося зупинити автобус і підбігти до Олесі, але я поборола свої почуття. «Вона мені ніхто, ніхто», – намагалася переконати себе, втуплюючи погляд у безлюдні зимові краєвиди, що пропливали за вікном…

Минув рік. Я була студенткою одного з найпрестижніших університетів країни, навчалася на юридичному факультеті й жила в іншому місті. Одного дня, повертаючись із занять, почула якийсь гамір і кpик.

– Злoдюжка! Ловіть злoдюжку! – кричали навздогін дівчині, яка тримала в руках невеликий пакет і невдовзі зникла за рогом вулиці. Одного погляду було достатньо, щоб упізнати в ній Олесю.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩