– ТРИМАЙТЕ, ЛИСТ ДЛЯ ВІКТОРА. ВІД ДРУЖИНИ. І НЕ ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ ТАК ЗДИВОВАНО. ВОНА ЗАВЖДИ ПЕРЕДАЄ ЙОМУ ЛИСТИ ЧЕРЕЗ НАС, КОЛИ МИ БУВАЄМО В ІТАЛІЇ. Я – ТОВАРИШ ВІКТОРА. А ВИ, ОЧЕВИДНО, ЙОГО СЕСТРА? ЗДАЄТЬСЯ, ВІН КАЗАВ, ЩО ВИ МАЄТЕ ПРИЇХАТИ

 

Оксані того дня було особливо жаль себе. Ще й вазу дорогу розбила. Ту, що найкраща подруга на весілля їм з Іваном подарувала. Підмітала осколки. Думала про те, що і їхнє життя з Іваном ось так розлітається на друзки. Бо хіба ні? Коли виходила заміж, мріяла про одне, а вийшло зовсім на інше.

Від її романтичних ілюзій залишилася хіба що загасла свічка. З того вечора, коли вона придумала вечерю для двох. Спекла тоді торт, витягнула святкову скатертину. Одягнула нову сукню. А Івана, як на зло, не було. Врешті, почула, як підїхав своєю вантажівкою. Кинулася до дверей. Посміхалася: ось, мовляв, поглянь, що я придумала…

Він не знав, куди подіти свої брудні руки.

– Вибач, але мені не до того. Я втомився. Дві години копирсався в машині – поламалася на дорозі. А ще у гараж треба їхати, розвантажитися. Дай хоч руки помию.

Вона лягла спати, пригасивши тоненький вогник свічки. Зловила на собі чи то насмішкуватий чи співчутливий погляд свекрухи, мовляв, знайшла час бавитись. Ось тобі й вечеря при свічках.

А чому б і ні? Була першою красунею у селищі, не один домагався її серця. А вона ще в училищі вийшла заміж за Івана. Не красень, не багач, звичайний водій. Два слова і досі докупи не зв’яже. Чим він її полонив?

Писала Оксана вірші. Друкувалася у районці, в обласній пресі. Не раз покладе перед Іваном газету. Спеціально, аби побачив, порадів за неї, похвалив.

– Ти ж знаєш, я в цьому нічого не розумію, – тільки й почує від чоловіка.

Здається Оксані, і свекруха її недолюблювала. Бо тільки яка суперечка, зразу чує: ми, мовляв, як дехто, університетів не закінчували. «Дехто» – це, звісно, вона, Оксана.

А тут сьогодні цей похмурий день і розбита ваза. Скільки не клей, а трішини будуть. От як різні вони з Іваном, то тули, не тули…

Обсмикнула себе на півдумці. Згадувала інший день. Тоді, коли їхала до Тернополя за обновками для сім’ї. Довго чекала автобуса. Врешті зупинила легківку. Симпатичний чоловік відкрив їй дверцята.

– Сідайте. Я якраз додому, тобто, до Тернополя їду, – запрошував її привітною посмішкою.

Вона сіла в машину. Одразу відчула, що сподобалася цьому нeзнайoмцеві. Ну і хай, він їй теж сподобався.

Ось і Тернопіль. Уже збиралася виходити. Віктор, так звали водія, притримав її за руку.

– Зачекайте, ви така гарна, Оксано. От лише руки, – гладив її шорстку долоню. – Хіба ці тендітні пальчики для важкої роботи?

А куди їй дітися від неї, цієї роботи? Город, кухня, худоба…

Віктор ніби вгадав її думки.

– Тікати вам треба з дому. Хоча б до мене. Живу один, без нікого у цьому світі. А роки так швидко біжать.

Він не хотів просто так відпускати Оксану. Повіз її у кафе на морозиво. Вона ловила на собі захопливі погляди чyжого чoловіка і відчувала себе маленькою дівчинкою, якій повертали давно омріяну недосяжну іграшку. Він сипав їй компліменти, а вона думала про те, що не чула подібних слів навіть у день свого весілля. Розказувала Віктору про себе, про сина, який цього року пішов у перший клас. Про школу, де вчителювала. Нарешті, спохопилася: їй пора, так і на ринок можна не втрапити.

– Ще зустрінемося, Оксано, – став запевнювати її Віктор.

Посміхнулася: хіба це можливо?

Знову ішло все, як заведений годинник. Зранку до школи, потім додому, до нескінченної домашньої роботи. Зрідка згадувала незнaйoмця, його слова: ви така гарна, Оксано…

Якось в учительській заздзеленчав телефон.

– Тебе, Оксано, – подала їй слухавку завучка. – Якийсь чоловік, голос нeзнaйомий, але приємний.

Оксана спочатку не зрозуміла. Хто? Віктор? Але ж вона не давала йому ніякого номера телефону.

У слухавці пролунав теплий сміх. Усе просто: є довідкова служба. Але це не суттєво. Головне, він її знайшов. І завтра знову проїжджає через їхнє селище. І якби Оксана могла… О тій самій порі, що й тоді.

Зловила на собі цікаві погляди колег. Однак, що їм до того?

Відпросилася на завтра у директора. У місті захвopiла стара тітка, мусить поїхати провідати, – пояснила.

Вдома Іван не заперечував. Малий Андрійко просився з нею.

– Ні, школу пропускати не будеш, – прикрикнула на сина сердито.

Зранку, напевно, дуже вже спішила. Бо навіть свекруха зауважила, мовляв, до автобуса ще є час.

Усе було, як у романтичному кіно. Тихе затишне кафе, музика і квіти. На якихось півгодини справді забігла до тітки – маминої сестри. Звідти й додому зателефонувала.

Їхні короткі зустрічі з Віктором продовжувалися ще кілька разів. Він просив її придумати щось, втекти з дому надовше. Ось незабаром у нього день народження. Відсвяткували б його удвох.

– А якщо не надовше, а назавжди? – горнулася до Віктора Оксана.

– Хоч на усе життя…

Може, вона і не наважилася б на це. Якби не той день, не розбита ваза. Не чоловік, який знову, котру неділю підряд, поїхав на рибалку. Удосвіта, Оксана ще спала.

За вечерею, ніби між іншим, сказала:

– Мене на курси посилають. Підвищення кваліфікації.

Іван мочки кивнув головою.

– Чого це раптом тебе? Щось раніше ти на ці курси не їздила, – це свекруха.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩