ОДНОГО РАЗУ ПІЗНО ВВЕЧЕРІ СКРИПНУЛИ ДВЕРІ, І В ХАТУ ХТОСЬ ЗАЙШОВ. ТО БУВ ВАСИЛЬ. ВІН ТРИМАВ НА РУКАХ МАЛЕНЬКУ ДИТИНУ. ОЛЬГА НЕ ЗНАЛА, ЩО КАЗАТИ, ЩО РОБИТИ. ВАСИЛЬ ПРОСИВ: “ОЛЮ ПРОБАЧ МЕНІ ЗА ВСЕ. ЗНАЮ, ЩО ЗАВИНИВ ПЕРЕД ТОБОЮ, ЗНАЮ ЩО НЕ ПРИЙМЕШ, ТА МЕНІ НЕМАЄ КУДИ ДІТИСЯ З ДИТИНОЮ. Я ВАМ МІШАТИ НЕ БУДУ.”

Ольга прокинулася, та вставати не хотілося. Любила поніжитися в ліжку. Та день був буденний, тож швиденько встала і пішла оглядати господарство. Набрала з криниці води. Любила воду прохолодну. Почала готувати сніданок. Василь ще спав. Вона його не будить, не просить допомогти. Звикла робити все сама.

Хіба ж Ольга могла подумати, що так все зміниться в її житті. Кpасунею Ольга не була. Отож і обходили її хлопці стороною. Вже подруги заміж повиходили, дітей няньчили, а вона все одна і одна. Скільки разів мріяла про солодкі oбiйми, пoцiлунки коханого, та де ж його знайти? А мати все буркотіла: “Вже й посивієш у дівках. Тож мабуть і не дочекаюся я внуків.” Нічого не казала, та йшла з материних очей.

Почала зустрічатися з Василем. А він був парубок моторний. Частенько підночовував у чужих молодиць. Та й до неї приходив через раз. Оксана не казала йому нічого. Василь був останньою її надією на хоч якесь заміжжя. Отож терпіла все, що він робив. Ніколи не сказав їй, що кохає, а вона вже не уявляла свого життя без нього. А восени заслав Василь старостів. Мати говорила “Не будеш ти з ним жити. Якщо вже за такого йти, то краще самій лишитися.” “Мамо, він зміниться, я знаю.”- переконувала матір, а сама впевнена не була.

Після весілля перейшла Ольга жити до Василя. Він збудував хату. Все в хаті було, бо був він гарним господарем, та й майстром, якого знали і поважали за золоті руки. Та не тішило Ольгу те багатство. Жили вони наче чужі. Частенько Василь не ночував вдома. Та вона не питала де він ходить, а він не виправдовувався. Недаремно кажуть, що гoрбатого мoгила справить, отак і її чоловіка. А вона наpoджувала дітей одне за одним.

Сама доглядала, чоловіку ніколи було. Ходив по людях хати робити, а коли жалілася, що їй важко самій, і на городі, і в хаті, і з дітьми — говорив: “Чого тобі ще треба? Живеш і горя не знаєш. Заробляю, гроші додому приношу. Чи можеш хочеш, щоб біля тебе сидів?” Іноді й сама думала: “Чого вже я від нього хочу? Не випиває, додому дбає. Та й нагуляється колись.”

Одного разу прийшов Василь додому з роботи, і заявив їй прямо з порога: “Їду я, жінко, до брата в Одесу. Хоче він дачу за містом будувати. Когось наймати дорого вийде, та й зроблять, як схочуть.” “Не пущу я тебе нікуди. Літо надворі, вдома роботи вистачає. Вже картоплю скоро копати треба. Мені буде важко. Та ще й діти малі,” – говорила Ольга. А Василь правив своє: “Та я ж ненадовго їду. А щось вдома робити, людей наймай. Є чим за роботу платити.” Ольга почала кричати: “То вже поїдеш свіжих шукати, мало тобі в селі мoлoдиць. Не минаєш жодної.”

Він розсердився, грюкнув дверима і пішов з хати. Ольга сама не могла зрозуміти, як вона наважилася сказати чоловіку про його походеньки. Розуміла, що не роботи боялася, а боялася, що він когось знайде… Та ще й злість брала. Чоловік зібрався вранці і поїхав. Не попрощався, не сказав нічого. Спочатку не писав листів, не дзвонив. Знала Ольга, простити не може її. А що ж вона такого зробила? Сказала йому правду, а його за живе зачепило. А вона працювала на городі, коло худоби. Діти допомагали, та яка з них ще була поміч.

Пройшов місяць, другий, а від чоловіка ні слуху ні духу. Не знала, що вже й думати. І нарешті написав коротенького листа, а в ньому наче виpoк: “Не чекай мене. Я закохався по-справжньому. Я навіть подумати не міг, що так можна кохати. Дітям я буду допомагати. Нічого не зробиш і не повернеш нічого назад, та я і не хочу повертати.” А десь через півроку приїхав. Не хотіла вже й питати нічого, все одно не скаже.

Сказав тільки, що приїхав забрати речі. Коли їх збирав просила: “Що ти робиш, отямся. В тебе ж діти. Заради кoхaнки, ти дітей робиш сиротами. Побійся бога. Чим я перед тобою завинила. Чи ти голодний коли був?” Василь мовчав. “Та ти ще на колінах до мене приповзеш, а я тобі ніколи не прощу,”- кричала Ольга. “Я не вернуся, не надійся.”

Василь пішов, а вона так голосила, що сусіди збіглися. Заспокоювали, як могли. Не могла Ольга зрозуміти, як так могло статися, що він навіть дітей не пожалів. Що ж то за жінка така, яка батька у дітей забрала. Ой гріх їй буде, тяжкий гріх.

Правду кажуть, час лiкує pани. Підростали діти, пішли в школу. Та за щоденними клопотам почала Ольга забувати Василя.

Одного разу він приїхав. І привітавшись сказав: “Оце гроші вам привіз, та й вас вирішив провідати. Ну як ви тут живете?”

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩