Все, що в той момент говорила мама, було: “Не заздри брату, він того вартує”. Заздрити було ніколи, в той час я носила під серцем дитя, і почувалась дуже погано. Розказувати не хочу, слава Богу, що жива залишилась. Просто тоді до мене нікому не було діла: батьки дбали лише про синочка, а сам Іван про мене і не згадував

 

Нас у батьків двоє: я і молодший брат, мені вже 52, а братові 45.

Тато був військовий. Мамі було дуже важко зі мною і мене віддали на виховання до бабусі, яка жила в іншій області, і, забрали мене батьки тільки коли народився брат, мені було 7 років.

Мама вчилася, тато служив, а моїм молодшим братиком опікувалася я. Я взагалі була самостійною дитиною, з 7 років готувала їсти, прибирала, робила все по дому. Іванка дуже любили, а мене постійно карали через будь-який привід: то я не так за ним дивилася, то сусідці розповіла, що у нього воші були, то не так відповіла татові чи мамі.

Мама мене постійно за кожну провину ставила в кут на коліна, моє дитинство практично все пройшло на колінах в кутку, а тато не терпів, щоб я взагалі щось говорила в своє виправдання…

Жити було нестерпно. Мені навіть не можна було отримати 4 в школі, батько кричав, що я типа. Загалом, я закінчила 9 класів на відмінно і мене знову відправили до бабусі щоб я на когось вивчилася. Я без іспитів після 9 класів вступила до технікуму, тому що була відмінниця.

В сусідньому селі жив хлопчик, на 5 років старший за мене, який після закінчення училища зробив мені пропозицію і я погодилися, а було мені 17 років! Батьки зраділи, що сплавити мене заміж в 17 років. Ми з Романом моталися по різних роботах. Часто їздили в Польщу, в Чехію. Коли їхали до батьків, то обов’язково з подарунками, допомагали матеріально.

То у них грошей на нові меблі немає – ми купили, то вугілля для дачі нема за що купити – ми купили. А час минав, Іванко ріс, і його теж треба було вчити і одягати, а ми як раз мали сезонну роботу в Польщі, заробили непогані гроші разом і одягали всю сім’ю.

У 18 років Іван одружився і батьки розміняли свою квартиру, щоб їм дати грошей на покупку окремої квартири, але робили це нишком, щоб ми не знали. По приїзду до них ми це і дізналися. Брат з дружиною вели дуже дозвільний спосіб життя.

Спочатку Іван вчився у військовому училищі і постійно пропускав, а ми повинні були возити всім “подарунки”. Так мама нам казала, щоб не виключили. Але його таки позбулися після 2 курсу. Потім братик відкрив свою фірму, з’явилися великі гроші і вони кожні 3 місяці влаштовували собі поїздки по закордонах, а мама нам говорила, щоб ми не заздрили.

Заздрити було ніколи, в той час я носила під серцем дитя. І почувалась дуже погано. Розказувати не хочу, слава Богу, що жива залишилась. Але в той час до мене нікому не було діла: батьки жили життям свого синочка, а Іван ніколи про мене не згадував. Ми живемо в різних містах. Ми у Львові, а батьки і брат з сім’єю – в Харкові.

У Івана так і немає своїх дітей, вони взяли в дитбудинку двох, років 8 тому. І мої батьки повністю розчинилися в них, а то, що є рідний дорослий онук, згадують рідко. Мій братик ніколи нас з Днем народження не привітає. Але ми все одно щороку їздимо до батьків, допомагаємо матеріально і взагалі допомагаємо з усім: то з ремонтом, то на дачі, то ще чого.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩