Василь недовго побивався за дружиною. Ще й року не минуло, як у сусідньому селі швидко знайшов собі молодичку й підженився. У село приїжджав рідко, дітей майже не бачив. Маленька Марічка вже чалапати почала, коли нарешті навідався з гостинцями

– Вставайте, мамо! Танюші вже нема… – почувся у трубці приглушений, ніби з якогось підземелля, голос зятя.

– Що ти мелеш, Васю?! Перепив учора, як доньку обмивав?

– Тільки з лікарні дзвонили. Стан Тані вночі погіршився, – уже плакав по той бік слухавки зять. – Я ж увечері ще її бачив. І доцю мені показувала. Як так, мамо?!

Ганна довго мовчала, поки почуте дійшло до її свідомості. Танюші немає… Що, що могло піти не так?! Все було нормально і дівчина на світ з,явилася без ускладнень. Хіба тепер хто признається, що там сталося вночі. А доньки більше немає…

– Сирітки мої, що з вами тепер буде?! Троє ангеликів без мами зосталися. За що, Господи?! – заголосила, коли врешті усвідомила непоправне.

…Через тиждень після того, як провели в останню путь доньку завела Ганна розмову із зятем, як жити далі. Вона вже в літах, не під силу їй дітей піднімати. Тож надія тільки на нього. Вона, звичайно, помагатиме, чим може, але на його плечі все лягає.

– Я не зможу, мамо! Як дам раду таким малим? Ви, баби, знаєте, що до чого, а я що можу? Вибачайте, але на мене не надійтеся, – випалив він.

Як обухом по голові дав. Від своїх діток відмовляється. Скільки чоловіків зосталися вдівцями і самі ростили свою малечу, а цей злякався…

– Раз так, то я всіх собі забираю! А ти живи як хочеш, – поставила крапку у нелегкій розмові згорьована теща.

Василь недовго побивався за дружиною. Ще й року не минуло, як у сусідньому селі швидко знайшов собі молодичку й підженився. У село приїжджав рідко, дітей майже не бачив. Маленька Марічка вже чалапати почала, коли нарешті навідався з гостинцями. Дитина аж зайшлася, коли побачила чужого дядька в хаті.

– Добрий татко, що діти лякаються, – буркнула теща, але не стала скандалити.

Що воно дасть? Все одно який не який, а батько. Коли копійку якусь перекине чи харчів. Вона на свою пенсію трійко онуків не підніме. Мусить терпіти і меншою бути.

– Ми з жінкою рішили: забираємо Андрія до себе. І вам буде легше, і нам веселіше, – несподівано повідомив зять.

Ганна Петрівна не сперечалася. Може, воно й на краще. Старший хлопчик вже школярик, йому батьківське око треба. І скучає він за татом. Час від часу Василь відпускав малого погостювати до баби. Ганна все допитувалася:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩