“ЦЕ МИКИТА, МІЙ НАРЕЧЕНИЙ,— ЗАЯВИЛА ОЛЕНКА ВСІЙ РОДИНІ, ЯКА ЗІБРАЛАСЯ ЗА СВЯТКОВИМ СТОЛОМ, ЩОБ ПОБАЧИТИ ЇЇ ОБРАНЦЯ. — ГОТУЙТЕСЯ ДО ВЕСІЛЛЯ, МАМУСЮ, ТАТУСЮ І ВИ БАБЦЮ З ДІДУСЕМ”. МИКИТА, МИКИТА… ЩОСЬ ТАКЕ ЗНАЙОМЕ, КРУТИЛОСЯ У МЕНЕ НА ДУМЦІ. ЗВІДКИ Я МОЖУ ЗНАТИ ЦЬОГО ПАРУБКА. ЗГОДОМ ТАКИ НЕ СТРИМАЛАСЯ, ЗАПИТАЛА: “А ЗВІДКІЛЯ ТИ, СИНКУ, ХТО ТВОЇ БАТЬКИ?”

 

Вмовляючи молоду маму не кидати своє немовля, я не знала, що турбуюся про майбутнє своєї онуки! Ця історія сталася 25 років тому. А тепер я думаю про те, що сам Бог дає нам дуже важливу науку доброти, терплячості, милосердя. А можемо навіть не замислюватися, навіщо була цього дня, у цей час зі мною саме ця людина.

Я — колишня акушерка. Різного за сорок років роботи надивилася. Але завжди старалася працювати на совість. Хоча не скажу, що, коли мені “віддячувалися” щасливі мами, я ніколи нічого не брала. Ні, не гроші. Це могли бути коробка цукерок, добрий мед, сметана чи навіть годована на селі курка.

Але й на мене, як на спеціаліста, слава Богу, ніхто не нарікав. Я не раз бачила, як матері кидають своїх дітей. Тоді неначе щось всередині переверталося. А покидали з різних причин: переважно коли маля хвoре народжувалося, а ще коли чоловік не хотів, рідні не приймали. А бувало, що й просто з примхи, бо не хотіли доглядати, тоді ж вільного часу на гульки не буде. Катерину, яка в 1990-му хотіла відмовитися від свого хворого сина, я добре запам’ятала. Висока, поставна, із величезним животом, ходила перевальцем, постійно нарікала на долю. їй було 28.

Працювала в інституті, батьки жили в селі, випровадили неодружену доньку народжувати в обласний центр — сорому боялися. Самі ж ніколи не приїздили, хоча Катя лежала в нас добрі два місяці. Батька дитини, лівійського студента Джаліля, нещасна жінка воліла не згадувати.

Із розмов інших жінок я дізналася: він одразу ж дременув додому, дізнавшись, що від нього чекає дитину викладачка. Лікарі не рекомендували молодій жінці народжувати, говорили про ризик появи на світ хвoрої дитини, але Катерина була сповнена рішучості. Я його народжу, і все, — тихо мовила молода жінка, дивлячись глибокими синіми очима в порожнечу, — а згодом залишу.

Може, якась родина візьме й виховає собі на радість. А якщо дитяті не судилося жити, то така воля Божа…” Отак міркувала rope-мама. Проте Катерину ніхто не осуджував, ніхто не вмовляв. У кожного були свої проблеми, діялося це у важкі 90-ті.

Катерина народила передчасно. Слабенького, але дуже красивого хлопчика. Все пройшло не легко. Але вони вижили обоє. Молода мати швидко прийшла до тями, про сина не питала. Коли їй сказали, що він вижив і п’ять днів пробув під пильним наглядом лікарів, навіть засмутилася. А вже за хвилину стала розпитувати, як написати відмову.

Та мені — а я на той час була біля Каті — чомусь ніяк не хотілося, аби вона залишила сина. Неначе хтось згори мені нашіптував: “Ти маєш зробити все можливе й неможливе, щоб Катя забрала сина, бо вони мають бути щасливі”. І я стала вмовляти молодичку не кидати немовля.

“Так, він слабенький, але ти ще не знаєш, які бувають тут діти, — переконувала молоду матусю. — А твій.. Він не такий. Його б підлікувати, то такий парубок буде! Ще згодом дівчат від нього відганятимеш”. Катерина ж мовчала, а її чорнявий хлопчик плакав слабким голосом, хотів їсти. Катя заледве повернула голову, коли їй принесли сина. Згодом усе-таки взяла на руки.

“Назву тебе Микитою. А що? Ти — красунчик, й ім’я в тебе має бути гарне”, — уперше за кілька днів усміхнулася мати. За тиждень Катерину з Микитою виписали. Більше про них я нічого не чула, хоча часто згадувала та хотіла дізнатись, як їм живеться. Десь за п’ять років я зустріла Олесю яка тоді лежала з Катериною в одній палаті. Весела продавчиня тримала за ручку біляву донечку. Дуже зраділа, коли мене побачила.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩