Дiдyсь зaпoвiв oнyчцi cтaрy хaтy, а пeрeд cмepтю нaкaзaв вuкoрчyвaтu яблуню. Тe, щo вiн прuхoвyвaв вpaзuло всіх…

 

Я з чоловіком Іваном залишилася жити на дідівському обійсті. Я була його улюбленою внучкою. Він залишив хату не дітям і не моїм братам, а мені. Хата була ще досить міцною, але вже дуже старою. Але ми тоді малися дуже важко, тож дуже зраділи такому подарунку, пише zakarpatpost.net.

Коли дід пoмuрав, покликав нас із чоловіком до свого ліжка. Сказав, що якщо прийдуть дуже важкі часи, ми маємо викорчувати яблуню. Може, зможемо на тому місці ще й почати будувати нову хату. Але корчувати яблуню маємо тільки ми – такий його заповіт. І тоді життя у нас піде на лад.

Ми тоді трохи здивувалися з чоловіком. Як це так, у найважчі часи ми ще й зможемо будувати нову хату? Але дід навіть розсердився за те, що ми так дивуємося. Це – його заповіт, а ми мусимо його виконувати!

Ніби у воду дивився дід. Ні, спочатку все складалося дуже добре. Ми мали не дуже великі, але все ж досить пристойні гроші. Я мала багато уроків у школі – в цьому глухому селі жінки не дуже хотіли вчителювати. A Іван був трактористом, тому орав городи – і не тільки у нашому селі, а й у сусідньому.

Правда, на будівництво нової хати грошей нам не дуже й вистачало. Адже після смepті діда майже нічого путнього в хаті не лишилося – скриня, стіл, кальга і кілька відер. Треба було купувати меблі, посуд, проводити газ, каналізацію. А ще одягати та годувати дітей. А це все коштувало великих грошей.

А тут настали знамениті дев’яності роки. В усій країні – страшна криза. Нашу школу закрили, бо дітей на той час тут було вже дуже мало. А ті, які залишилися, доїжджали у сусіднє село. Колгоспи зникли, а з ними десь безслідно зникли і трактори. Тому і в Івана роботи не було.

Тому він подався на заробітки. Спочатку це дуже підтримувало нас. Але згодом його привалило дерево. Йому треба було робити опeрацію. Та й після опeрації, яка з’їла всі наші заощаджені гроші, на праву ногу він дуже кульгав. І про які там заробітки могла бути мова! Більше того, ми навіть не могли виходити йому бодай якусь групу з інвaлідності. Навіть за цю послугу лікарі вимагали хабар. А звідки нам було взяти гроші, коли ми ледве зводили кінці з кінцями?

Якось на річницю смeрті діда ми відвідали його мoгилку. Почали згадувати, яким він був за життя. Як помагав усім. Як вмів жартувати. Пригадали й те, як він радив нам у найважчі часи будуватися. А ще про те, що казав, аби викорчували стару яблуню, коли настануть важкі часи.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩