Надія поверталася з села. Гостювала в сестри. А коли поверталася додому, то рідня напакувала їй величезні торби: три сумки кіл по 12 і величезну валізу. Старенька відмовлялася, не хотіла брати, та рідні у поїзд занесли, сказали, нехай син зустріне. Коли приїхала на вокзал, чужі люди повиносили важкі сумки. Син навіть не зателефонував. Надія, глянувши на ті торби, геть засмутилася. Жінка не знала, що їй робити

 

Надія поверталася з села. Гостювала в сестри. А коли поверталася додому, то рідня напакувала їй величезні торби: три сумки кіл по 12 і величезну валізу. Старенька відмовлялася, не хотіла брати, та рідні у поїзд занесли, сказали, нехай син зустріне. Коли приїхала на вокзал, чужі люди повиносили важкі сумки. Син навіть не зателефонував. Надія, глянувши на ті торби, геть засмутилася. Жінка не знала, що їй робити

– Невістка мені вчора дзвонить, як ні в чому не бувало! – розповідає подрузі 60-річна пенсіонерка. – Надіє Сергіївно, каже, а ви не зможете завтра приїхати, посидіти з нашим дитям, а то мене горло турбує і температура щось трохи піднялася! А я їй відповідаю – ні, Світлано, вибач, не можу, я на дачі буду, і їхати на цьому тижні в місто не планую! Одягай, кажу, маску і сиди сама зі своєю дитиною, нічого такого в цьому немає.

– Слухай, Надю, ну так теж не можна, то ж дитина маленька! – зітхає подруга. – Дитина ж у неї маленька зовсім. Щоб не захворіла! Це не жарти. Я б так не змогла сказати. Ну і потім, з такою температурою і з немовлям на руках – м’яко кажучи, важкувато їй, вони ж твої рідні. Три місяці виповнилося дитяті тільки?

– Три з половиною вже! А як можна, Оксано, скажи? Я втомилася вже бути наймичкою у дітей. Я шість років чесно намагалася подружитися з дружиною мого сина. На весілля подарувала їм велику суму грошей, з ремонтом добре допомогла. Кухню, пральну машину дорогу, диван величезний, на пів вітальні – все їм купила, всі збережені гроші потратила для них.

– Так? Це ти їм купувала все? Я й не знала того.

– Я. У них тільки поїздки по закордонах та шмотки з гаджетами на умі! Не допомагала б їм – зараз би сиділи в бетонній коробці на валізах, з розкиданими речами по хаті, бо й шафи б не мали, аби не я. Коли у неї під час того, як чекала дитину проблеми були, лікарів їм знаходила через своїх знайомих, з аналізами її бігала, в лікарню їй торби носила зі свіжою домашньою їжею. Перед випискою приїхала, квартиру прибрала, все вичистила, вимила, синові коли було цим займатися, я й вирішила допомогти. Навіть спасибі ніхто не сказав в підсумку, наче все так і має бути!

– Надіє, ну це не тільки у тебе так, ти ж знаєш! Дітьми, на жаль, все сприймається як належне.

– Це точно, як належне! І все тільки в одну сторону – від мене до них! Коли мені щось потрібно – не дочекаєшся від них ні підтримки, ні допомоги. Тут поверталася від сестри, попросила сина зустріти мене на вокзалі на машині, було багато сумок з собою, я б їх точно сама не донесла. Родичі напхали мені, як завжди, солінь, варення з собою, вони ж у нас такі хлібосольні. Так невістка таку бучу підняла, ти не уявляєш собі, як вона себе не добре повела!

– Не пустила чоловіка тебе зустрічати? Ось це так!

– Ну не те, щоб прямо не пустила. Але була дуже незадоволена. Дзвоню синові, кажу – ти зможеш мене зустріти чи ні? Він мені – звичайно, мовляв, без проблем, мамо, все влаштую. Через годину дзвонить мені Світлана і починає:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩