Того дня ми сиділи на коврику з Даринкою і грались іграшками. Вона випадково зачепила моє доволі пишне волосся, і одне пасмо залишилося в її крихітній долоньці. Мені і без Юри було в той день погано. Я прекрасно розуміла, чому він чіпляється до кожного мого слова. Йому неприємно жити з такою жінкою, якою я стала

 

Оксані якось в одну мить стало погано. В голові крутились найгірші думки. Вона ще така молода.

– Ні, ні! Навіть думати такого не хочу… Все в мене буде добре. Ось пройду обстеження, і скажуть мені, їдь додому і займайся донечкою, та готуй їсти для коханого чоловіка.

Ми з Юрою вже сім років, як разом. Виховуємо донечку Даринку, якій на днях виповнилося 5 рочків. Вона в нас така кумедна. Волоссячко біленьке, кучеряве, ну як лялька, хоча, для кожної мами своя дитина найкраща –  і це нормально.

Лікар, побачивши результати аналізів, подивився на мене такими очима, що я одразу все зрозуміла.

– Скільки, лікарю? Скільки мені залишилося, – ледь промовила я.

– Про це ми говорити не будемо. Треба вас рятувати. В Києві є хороша клініка, і лише там вам можуть допомогти. Я випишу всі необхідні направлення. І не гайте часу, як тільки все буде на руках, відправляйтесь туди.

Все б добре, та ніхто мене не питав, чи маю я можливість лікуватися в такій клініці. По дорозі додому я вже переглянула відгуки про неї, і все для себе вирішила.

Дома ми зібралися всією сім’єю, щоб обговорити мої подальші дії. Одна Даринка бігала щаслива по кімнаті, не часто всі бабусі та дідусі збираються у нас дома.

У всіх інших був похмурий вираз обличчя. Особливо мені кинулось в очі обличчя мого Юри. По очах я бачила, що він не шукає виходу, точніше, шукає, але не для мене, а для себе. Перше, що він сказав, що у нас немає таких грошей.

– Краще лікуйся у Львові. Для чого пертися в цю столицю. Всі знають, що там дуже дорого.

Він говорив, а мені в голові прокручувались слова лікаря: “Не втрачайте часу”…

Мої батьки таки намовили мене поїхати до столиці. Мама навіть взяла відпустку, щоб підтримати у цій важкій ситуації.

Клініка і справді була велика, красива, але кругом ці люди… нещасні люди, яких торкнулася хвороба. Молоді дівчата у перуках, на все це було так лячно дивитися.

Я сиділа у куточку і молилася, поки чекала, коли викличуть до кабінету.

Лікар все дуже гарно роз’яснив, та коли сказав, скільки все це буде коштувати, мене наче прострумило. – У нас немає таких грошей, – думала я. – Це кінець.

Але лікар запропонував нам те, від чого ми не могли відмовитись. В клініці тестували новий препарат, і їм були потрібні люди, які б погодились працювати з ними – безкоштовно. Я зрозуміла – це єдиний шанс для порятунку.

Через два тижні я знову була в столиці. Все почалось…

Відтоді моє життя змінилося. Часті поїздки, розлука з донечкою, але все це було заради порятунку.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩