Не повіривши сусідці я попрямувала до будинку свого нареченого, йшла, відчувала як всі озираються вслід та перешіптуються. Серце тьохнуло – невже правда! Приїхав, але не сам, з молодою дружиною

 

– Любочко, ти куди така красива, – запитала сусідка примруживши одне око.

– До Митька, приїжджає він сьогодні! – сяючи відповіла я.

– Не ходи туди мила, приїхав він, та не сам з молодою дружиною.

– Ви щось плутаєте Клавдіє Михайлівна, яка дружина, я про нареченого свого кажу вам, тітки Катиного сина.

– Ох Люба, Люба, всі вони такі, мій теж втік, сина одна піднімала, – махнула рукою жінка і пішла в будинок, закривши за собою хвіртку.

Не повіривши сусідці я попрямувала до будинку свого нареченого, йшла, відчувала як всі озираються вслід та перешіптуються. Серце тьохнуло – невже правда!

А далі пам’ятаю як уві сні: стежка, по якій стільки разів піднімалася до будинку, що став рідним Міті, ось і голос тітки Каті, чоловічий сміх, веранда, на якій ми любили пити чай, а за столом сидить в колі, що стали такими близькими за п’ять років людьми – інша.

Кинулася я чимдуж бігти назад манівцями, щоб ніхто не бачив, не сміявся мені вслід, не перешіптувався.

З Митьком ми дружили зі школи, наші сім’ї добре знали один одного, і провівши коханого в армію, я налаштувалася на те, що по приїзду його додому ми зіграємо весілля. Мати потихеньку почала готувати посаг, а я писала щодня довгі листи і бігала відносити їх на пошту.

Чим ближче до дембелю, тим рідше Митька мені писав. А останні місяці і зовсім була повна тиша.

– Так загубилися напевно, Любаш, – говорила з посмішкою Катерина Єгорівна – ну, вище ніс, йдемо чай пити.

Тітка Катя прибігла до нас на наступний ранок, обняла мене і заплакала.

– Сирота вона, Любушко, та ще при надії, не зміг він її залишити і тобі побоявся написати.

– Не плачте, ви тут не винні, їду я, в місто, до брата, не можу тут більше, важко мені.

У відповідь Катерина Єгорівна притиснула мене до себе і прошепотіла:

– Якщо що потрібно буде Люба, ти не соромся, ми ж як рідні майже стали.

Я, подякувала жінку і того ж вечора стала збиратися, в місті у мене жив старший брат з дружиною, у нього і вирішила зупинитися спочатку.

Ігор з Іриною зустріли мене добре, брат поклопотався на заводі, де працював, за мене, і вже через тиждень я вийшла на стажування. Робота мені подобалася, а найголовніше займаючись справою, я забувалася, і час пролітав швидше, а на серці ставало з кожним днем ​​все легше.

Незабаром мені почав приділяти знаки уваги мій начальник Валентин Іванович. Про нього я знала тільки те, що він розлучений і у нього є маленька дочка. Спочатку відштовхувала його, а потім прийняла запрошення повечеряти разом. Так і почався наш роман. Валентин залицявся дуже красиво, він був галантний, ввічливий, тактовний.

Через кілька місяців чоловік зробив мені пропозицію.

Свататися поїхали в село, і залишилися там на кілька днів.

– Доню, чула новину? – того ж вечора тихо сказала мама.

– Ні, так я і не бачила нікого ще крім вас, – посміхнулася я.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩