В ТОЙ ДЕНЬ ОКСАНІ ІВАНІВНІ ВИПОВНИЛОСЯ ШІСТДЕСЯТ РОКІВ. ДІТИ З ОНУКАМИ ПОЗДОРОВИЛИ ЇЇ, ПОНАВОЗИЛИ ПОДАРУНКІВ, СОЛОДОЩІВ. ВСЕ НІБИ ДОБРЕ, ДІТИ ЗАМОЖНІ, ЖИВУТЬ ЩАСЛИВО. І ЇЙ БИ РАДІТИ. ТА НЕ ВИСТАЧАЄ ЧОГОСЬ. ХОЧ І МИНУЛО СОРОК РОКІВ, ЯК ВОСТАННЄ БАЧИЛА ОЛЕКСАНДРА, ТА НЕ ЗМОГЛА ЙОГО ЗАБУТИ. РАПТОМ ВОНА ПОБАЧИЛА, ЩО НЕЇ НАБЛИЖАЄТЬСЯ ВИСОКИЙ СИВОЧОЛИЙ ЧОЛОВІК У ДОРОГОМУ КОСТЮМІ. ЦЕ БУВ НЕ СОН – ПЕРЕД НЕЮ СТОЯВ ОЛЕКСАНДР. ВІН НЕСМІЛИВО ПРОСТЯГНУВ ЇЙ ШІСТДЕСЯТ ОДНУ ЧЕРВОНУ ТРОЯНДУ

Весна несміливо першими промінчиками стукала у віконце. Оксана Іванівна замислилась і поринула в спогади. Її очі загоряються радістю, коли вона знову думками повертається у минуле. Сорок років тому вона була щасливою і коханою… Гарний був час. Та життя все розставило по своїх місцях.

Батьки донечку дуже любили, все тепло віддавали їй. Вони у неї були звичайними робітниками. На свою доньку-красуню не могли надивитися. Янголятком її часто називали. Дівчина росла і привертала увагу чоловіків, та цим вона не пишалася, трималася стримано. Школу Оксана закінчила з відзнакою, а потім відразу вступила до університету. І там теж намагалася бути першою.

Своє перше, щире кохання Оксана зустріла саме тут. Олександр нічим особливим серед хлопців не виділявся, але чомусь Оксану тягнуло до нього. Якось дівчина захворіла і потрапила в лікарню. Не зрозуміло, як про це дізнався Олександр, але яким було її здивування, коли в дверях лікарняної палати він постав з великим букетом квітів. Він довго сидів біля її ліжка, а потім, переминаючись з ноги на ногу, якось несміливо сказав:

– Оксано… ти знаєш…я люблю тебе…

А далі був рік шаленого щастя. Закохані майже не розлучалися: разом були на парах, в їдальні, в гуртожитку. Але одного вечора Олександр  прийшов дуже засмучений. Розповів, що його батько дуже хворий. І якщо його не стане, весілля прийдеться на деякий час відкласти. А зараз він має поїхати до батька, хоч і не був з ним дуже близьким.

– Оксано, чи будеш мене чекати? – несміливо запитав.

– Хоч усе життя, – впевнено відповіла Оксана. – Я завжди буду тільки твоя.

Олександр перевівся на заочну форму навчання і поїхав додому. Вони все ще часто бачилися, бо хлопець повертався до неї, але з кожним разом Оксана все більше помічала, що Олександр віддаляється, стає ніби чужий.

Одного вечора Оксана чекала на коханого, Олександр мав приїхати до неї, але його все не було. Цілу ніч Оксана хвилювалася і вранці зателефонувала до нього додому. Їй відповів заспаний… дівочий голос.

Оксана все зрозуміла. Більше слів не треба було. Сльози душили від образи: як він міг? Обманув, наплював у душу, розтоптав її серце… Та за годину Олександр вже був у неї. Дивилась на нього пильно, намагалась запам’ятати кожну рисочку обличчя, добре розуміючи, що й так ніколи не забуде. Ніби в тумані чула його гіркі слова.

– Вибач, – казав Олександр. – Я послухав маму… Вона завжди казала, що проста дівчина мені не пара, тому знайшла «підходящу» наречену. А ти красива, розумна, у тебе ще все попереду… Я любив тебе і буду любити. Прости і прощай…

Оксана не знала, як це пережити. Перші дні вона ходила сама не своя, але коли зрозуміла, що чекає дитину, її радості не було меж. Батьки не дорікали їй, а підтримали. І Оксана вирішила, що ніколи не розповість Олександрові про дитину.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩