МИ З ЧОЛОВІКОМ РОДОМ З МАЛЕНЬКОГО СЕЛА, ДЕ ВСІ ПРО ВСІХ ЗНАЮТЬ. МИ ПОЇХАЛИ В МІСТО І ДУЖЕ ВАЖКО ПРАЦЮВАЛИ, СКЛАДАЛИ КОПІЙКУ ДО КОПІЙКИ. ВОЛОДИМИР ПРАЦЮВАВ НАВІТЬ ВНОЧІ. НЕЗАБАРОМ У НАС БУЛА СВОЯ КВАРТИРА. І ТУТ ДО НАС ПОТЯГНУЛИСЯ ВСІ, ХТО НІКОЛИ Й ЗНАТИ НАС НЕ ХОТІВ, КОЛИ МИ БУЛИ БІДОВІ. ПРИЇЖДЖАЛИ РОДИЧІ, РОДИЧІ РОДИЧІВ, ТІТКИ І ДЯДЬКИ. Я ТАК ВІД ЦЬОГО ВТОМИЛАСЯ. ТА ОДНОГО РАЗУ МЕНІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА ТІТКА, ПРОСИЛА ЩОБ Я ВЗЯЛА ЇЇ ДОНЬКУ ДО СЕБЕ ПОЖИТИ ПОКИ ВОНА НАВЧАТИМЕТЬСЯ, БО В ГУРТОЖИТКУ ВОНА ЖИТИ НЕ ХОЧЕ. ТОДІ Я ДІЗНАЛАСЯ РОЗЦІНКИ В ГОТЕЛЯХ, І СКАЗАЛА ТІТЦІ СКІЛЬКИ ВОНА МЕНІ ПЛАТИТИМЕ. В ОДИН ДЕНЬ Я СТАЛА ВОРОГОМ ДЛЯ ВСІЄЇ РІДНІ

 

Ми з моїм чоловіком Володимиром родом з невеликого села. Ми були разом зі школи, тому разом вирішили податися в місто для отримання освіти. Навчання давалося важко, грошей у нас зовсім не було, а жити хотілося разом. Довелося братися за будь-яку роботу, щоб хоч якось оплатити оренду за житло і харчування. Навчання було безкоштовне, тому доводилося старанно вчитися, що теж вимагало багато сил і енергії.

На життя часу не залишалося: лекції, робота, по вихідним бралися за написання рефератів і курсових, а ночами підробляли. Але час минає, навчання закінчилося.

Почалися пошуки роботи. Звичайно, ніхто не хотів брати молодих фахівців після університету, тому довелося влаштовуватися на найнижчі посади, а ночами знову підробляти. Але ми були разом, підтримували один одного, допомагали, за що я безмежно вдячна своєму чоловікові, ми впоралися.

Лише через чотири роки ми могли дозволити собі похід в кафе, кіно, театр, покупку нових речей і побутової техніки. Ми стали замислюватися про весілля, а через рік тихо розписалися і відзначили з батьками цю подію. Ми були щасливі.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩