СЕРГІЙ ПАКУВАВ РЕЧІ. НА ХОДУ, МОЖНА СКАЗАТИ, ХАПАВ ЛИШЕ НАЙНЕОБХІДНІШЕ – ХОТІВ ВСТИГНУТИ, ПОКИ ДРУЖИНА З РОБОТИ НЕ ПОВЕРНУЛАСЯ… ВСТИГНУТИ ЯКОМОГА СКОРІШЕ… ВТЕКТИ… ВІД ДРУЖИНИ, ВІД ДІТЕЙ…

 

Сергій пакував речі. На ходу, можна сказати, хапав лише найнеобхідніше – хотів встигнути, поки дружина з роботи не повернулася… Встигнути якомога скоріше… втекти… Від дружини, від дітей… І почати нове життя…

Вже стояв у порозі з валізою, як із ліфта вийшла Світлана. «Ти куди?» – здивовано запитала чоловіка. «Іду до іншої жінки, – випалив на одному диханні, – у нас з тобою більше немає нічого спільного. Нічого!..» Не дивлячись у вічі дружини, враз розвернувся і побіг сходами вниз. Швидкі кроки ставали усе тихішими і враз рипнули вхідні двері під’їзду. А Світлана усе ще стояла на порозі, спантеличена і дещо розгублена. «Нічого спільного? – подумки задавала собі запитання. – А діти?..» І навіть зараз жінка думала лише про одне: як пояснити Дмитрику та Оленці, що тато їх покинув?..

Сергій сів у автомобіль. Із полегшенням видихнув: «Ну, нарешті! Поскоріше б до коханої, до Наталки… І почати нове життя… А минуле… Все, спалено усі мости, ніби й не було його, цього минулого у Сергія…

Замолоду у Сергія було багато дівчат. Якісь затримувались у його житті трохи довше, інші – лише кілька годин. Одружуватись не поспішав. Був впевнений: дружину потрібно вибирати, як кажуть, до життя – дбайливу, віддану, господарську. А такі чомусь йому не траплялися. І раптом у його житті з’явилася Світлана. Познайомився із нею на весіллі у товариша. По дитячому наївна, проста і у той же час інтелігентна і дуже красива дівчина одразу полонила серце Сергія. І вже за кілька місяців Сергій запропонував дівчині вийти за нього заміж. Світлана погодилась. Сергій був, як кажуть, на сьомому небі від щастя. Одне за другим народилися у подружжя діти. Є квартира, авто, хороша робота… І батьки одні й другі допомагають… Чого ж іще треба? Життя, як кажуть, вдалося і Сергій був впевнений у цьому…

А це кілька років тому у їхньому офісі з’явилась Наталка. Приїхала вона із сусідньої області за направленням. Була у жінки маленька донька, яку залишила вдома із мамою. Ото й усе, що знали про нову співробітницю колеги.

Наталка була знаючим і компетентним працівником і дуже часто, на прохання керівника, залишалась після роботи. Тоді й зблизились вони із Сергієм. Не такий вже й молодий начальник, як хлопчисько, закохався у свою колегу…

Планів на майбутнє із Наталкою Сергій не мав. Жив, як кажуть, сьогоднішньою зустріччю. Але Наталку такі стосунки з часом почали не влаштовувати і вона поставила умову: або залишаєш сім’ю і йдеш до мене жити, або розходимось. Залишати сім’ю Сергій не збирався – так і сказав про це Наталці. А вже за кілька тижнів на колінах просив у Наталі пробачення: «Не можу я без тебе…» – зізнався.

На початках усе у них було, як і раніше. Сергій не шкодував для Наталки нічого: вдягав, водив по ресторанах. Як мінімум, двічі у рік вони їздили за кордон на відпочинок… Про дітей, і тим паче, про колишню дружину Сергій і думати забув. Лише коли навідувався до своїх батьків, мати дуже просила, аби повертався у сім’ю. «Поки не пізно, сину, спам’ятайся, – вмовляла жінка. Дмитрик, он, щоразу, коли не прийду, про тебе запитує… Чекає…» Дратували Сергія ті материні балачки, тому й навідуватись до батьків почав усе рідше…

А якось перед Великоднем, коли Сергій у офісі переглядав пошту, під руки потрапила листівка. Розкрив – вітання зі святами і підпис: Дмитрик та Оленка. І вкінці великими літерами старанно виведено: МИ ТЕБЕ ЧЕКАЄМО, ТАТКУ!!!

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩