Вона поверталася додому, коли побачила брудного, скорченого хлопця, який повз вулuцею. Долаючи страх, таки наважилась підійти

 

Вчора ввечері йшла додому з роботи. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі – на тротуарі щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить чоловік. Точніше повзе чоловік.

Причому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед. Перша думка: п’яний! Друга думка: брудний! Вчора дощик був, сльота. Третя думка: А раптом ні? Тобто, не п’яний? Джерело.

Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Його гидливо обходять. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний. Підходжу і боязко питаю: «Ти в порядку?» Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.

– До-по-мо-жи-встати, – каже хлопець, прожовуваючи частину літер. Руки його скорчені. Ноги теж. Він хворий на ДЦП. З народження.

Я простягаю руку, за яку він хапається своєю брудною, вимазаною рукою. Від нього пахне супом.

– Ти як тут опинився? – питаю. – Один. На дорозі.

– Я пішов по хліб. Мачуха хворіє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зміг. – відзвітував хлопець.

У цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.

– Далеко живеш? – питаю я, прикидаючи, що мені робити з ним.

– Та ні, ген. – Махає рукою на будинок поруч. – Доведи, а то я впаду знову.

– Пішли, – погоджуюся я. Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.

– Як звуть тебе?

– Олег.

– З ким живеш, Олег?

– З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.

– Ти пішов по хліб, тебе штовхнули і ти впав? – відновила я хід подій.

– Так.

– А зазвичай хто купує хліб?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩