Ще п’ятої не було, як Тарас піднявся з ліжка на рівні ноги. Щось йому штрикнуло в серці. Побіг на кухню, зробив собі кави, вийшов на ґанок, і зашипів цигаркою. – Скоро вже моя Галя повинна повернутися з заробітків. І чого її туди так тягне. Ніби й не бідуємо. Син дорослий, сам на себе працює, навіть нам допомагає. Ну і скажіть, для чого їй та Польща здалася. Але ж ні, там наче медом помазано

 

Ще п’ятої не було, як Тарас піднявся з ліжка на рівні ноги. Щось його штрикнуло в серці. Побіг на кухню, зробив собі кави, вийшов на ґанок, і зашипів цигаркою.

– Скоро вже моя Галя повинна повернутися з заробітків. І чого її туди так тягне. Ніби й не бідуємо. Син дорослий, вивчився, за успішність запропонували йому практику за кордоном, а зараз та й взагалі, працювати там залишився. Як телефонував останні раз, то сказав, що дівчину зустрів, на свята планують до нас приїхати.

Все нам пару євриків підкине, та й я не ледацюю, маю завжди роботу. Такі як я, на будівництві шануються: не п’ю, руки з правильного місця ростуть. От би то ще моя Галина цінувала, а то вічно недогода їй.

Ну і скажіть, для чого їй та Польща здалася. Але ж ні, там наче медом помазано. Ще й кажуть, що вони з Іваном, як чоловік та жінка поїхали. Він в кінці нашого села живе, майже на виїзді. Жінка його вчителем хімії в нашій школі працює, діток чомусь немає, а так, все ніби й нічого.

Не хотів вірити Тарас пліткам, все говорив, що наговорюють, хоча, в душі відчував щось неладне…

Зайшов Тарас до хати, одягнув свої спортивні штани з червоними лампасами, які Галя купила в Польщі, ще коли вперше туди їхала, тай вже зібрався виходити з хати, як назустріч йому – Галя з торбами, а за нею і Іван – власною персоною.

Я спершу подумав, що допомагає сумки донести, поки не почув його впевнений голос.

– Ти, Тарасе, не ображайся на нас. Полюбили ми одне одного. Не молоді, щоб час дарма гаяти, переховуючись від тебе та людей. Хочеш бий, хочеш лай, та хата це Галини, і тепер я тут буду господарювати, а ти, забирай речі і йди.

– Я завжди Івана любила. Ну не подобаються мені такі, як ти: спокійні, млямлі. Я мужика в домі хочу, чуєш – мужика, а не тряпку.

– Ну, з Богом вам, у нове життя, – сказав я і вийшов з хати. – Речі прийду з часом заберу.

– І що тепер? Куди податися? Може й мені тепер на заробітки почати їздити, чи взагалі… Тьфу, тьфу… геть проганяв злі думки з голови Тарас. – Не дочекаються. Буду і я щасливий.

Не зрозумів як, та опинився він біля церкви, де в той час проходила пані вчителька Оксана Павлівна.

– О, а ти мабуть ще й не знаєш?

– Чого це не знаю?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩