“НУ ТАК, У МЕНЕ Є ЩЕ ОДНА ЖІНКА — ДЛЯ ВТІХ! А ЩО ТИ ДУМАЛА? Я БАГАТИЙ ЧОЛОВІК, МОЖУ СОБІ ЦЕ ДОЗВОЛИТИ!” — З КРИКАМИ, СКАНДАЛАМИ Я СПАКУВАЛА ВАЛІЗИ І ПОЇХАЛА ДО СЕЛА.

 

Мама розлучила мене з коханим і видала заміж за сина своєї подруги.

З Русланом ми були знайомі з пелюшок – він мій сусід, на рік старший. Разом бавилися, мене його бабуся часто гляділа, коли батьки були на роботі. А в школі Руслан був моїм захисником – ніхто і пальцем не зачепив би!

Роки міцної дружби, вечірніх прогулянок на велосипедах, сотні розмов про все на світі і ось — на випускному вечорі ми поцілувались. Зізналася собі в тому, в чому боялась раніше: Руслан — моє кохання, перше і єдине. Мама про Руслана завжди тільки добре казала, але як розповіла, що ми зустрічаємось, не зраділа. “Дружити ви зним можете, але яке зустрічання? Він он навіть до університету вступати не збирається, в якесь ПТУ йде! А мама з бабусею хіба тим і багаті, що господаркою. Грошей в мене напозичали, тепер віддати не можуть. Корів пасти хочеш? Щоб я більше не чула таких дурниць!”

Джерело

Надалі зустрічатися з Русланом довелось таємно — за селом, подалі від очей моєї мами. І вона ні про що не здогадувалася. “Правильно, доню, що послухала. Правильно. У тебе ще хлопців буде — навибираєшся. І не таких, як оцей бідака, а достойних. Он канікули закінчаться, підеш до Львова вчитися — то й почнеш у кавалєрку бавитись…”

О, як я мріяла про той Львів. Бо ж Руслан також мав навчатися там, у профтехучилищі. Ми обоє уже не могли дочекатися того часу, коли зможемо вільно гуляти, ходити в кіно після пар…

Літо наших таємних стосунків минуло без пригод. Мама сяяла від радості, ніби я не вчитися їхала, а на шоу “Холостяк” , де на мене чекає принц. А я невимовно тішилася іншим — нарешті ми з Русланом бачитимемося частіше, не ховаючись.

“Ось, візьми цей аркуш — це адреса та номер телефону моєї доброї подруги, яка за львівського заміж вискочила, тепер має квартиру в доброму районі і ще одну купує—для сина свого. Поживеш у них, я вже домовилася. Мені і дешевше, і спокійніше буде”, — сказала мама, запихаючи у зовнішню кишеню сумки аркуш.

Дві години в електричці, і ми з Русланом вже на львівському вокзалі. Тут шумно, людно. Коханий несе мої торби і свій наплічник. Обоє — наче за спиною крила! До маминої подруги я одразу не поїхала, ми ще довго гуляли містом, розмовляли про те, як колись житимемо разом у Львові.

“Енько моя (так любив називати мене Руслан), от вивчусь і роботу знайду. Ми в селі не будемо жити. Мамі твоїй я доведу, що гідний тебе”, — казав Руслан. Я ж не відповідала нічого — заплющила очі і мріяла, щоби все, що він сказав, збулось…

Третій під’їзд, квартира 25. Будинок одразу при дорозі, неподалік зупинки. Руслан допоміг знайти, а тоді сам пішов до гуртожитку. Дзвоню в двері.

Через кілька хвилин мене привітно зустріла Надія Іванівна — подруга мами, дуже красива жінка. А квартира в них яка — простора, світла, з ремонтом!

“Оленочко, заходь, — припрошує лагідно вона. — Яка ж ти красуня, вся у свою маму. А волосся, яке маєш довге! Чудо! Ну що ж, проходь, проходь. Зараз вечерятимемо…

” Поки пили чай, їли печиво, яке мама передала, Надія Іванівна те й робила, що засипала мене компліментами. Мовляв, їхні львівські дівчата не такі гарні, як ті, що із села. Бо ми, сільські, маємо довгі коси і природну красу. “Мій Андрійко пари собі ніяк серед тих дівиць не знайде, — казала вона. — А йому вже 25, пора б і одружити. Гарний у мене син, розумний…”

“Тітко Надю, та знайде ще своє кохання, — підбадьорюю я її. — Не всі дівчата у Львові такі погані. Не хвилюйтеся. 25 — то ж не 45. Он у нашому селі недавно один одружився, а йому вже за 30 було. І нічого, дочекався свого…”

А близько півночі і сам Андрій прийшов. Одягнений, як хлопець з американського серіалу. До нас на кухню не зайшов — одразу ж у свою кімнату. Познайомилися ми з ним вже наступного ранку — казав, що місто мені покаже.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩