Із шафи дістала старенька вузлик, вона давно вже зібрала одяг, в якому поховати її потрібно, туди ж поклала свій новий халат, шкарпетки вовняні. Донька заборонила брати “ганчірки” з дому, сказала, що купить все, що потрібно, а барахло все нехай тут залишається

Рано–вранці прокинулася баба Марія. Сьогодні за неї донька з міста приїде, до себе забере. Слабка стала баба, ноги не слухають, часто падає, немає сили воду і дрова в дім носити, доньці набридло по вихідним приїжджати, щоб допомогти, вона відпочити хоче після робочого тижня, а в селі завжди справ повно.

Баба Марія грубку затопила, чаю скип’ятила, але пити не змогла, сльози душили її. Тут кожен куточок рідний, нікому не заважає, а що в квартирі робити, тільки набридати всім своєю присутністю.

Із шафи дістала старенька вузлик, вона давно вже зібрала одяг, в якому поховати її потрібно, туди ж поклала свій новий халат, шкарпетки вовняні. Донька заборонила брати “ганчірки” з дому, сказала, що купить все, що потрібно, а барахло все нехай тут залишається.

Баба Марія місця собі не знаходила, поправила покривало на своєму ліжку, підлогу замела, чай вилила з кухля, помила і знову на стіл поставила, в грубку дров підклала. Задихалася вона вдома, душа тріпотіла.

Взувши валянки з калошами, желетку овчинну накинувши, пішла на вулицю, на лавочці посидіти. Постійно бабуся валянки носила, в них ноги не мерзли і взувати зручно.

Сіла баба Марія біля будинку і завила від жалю. Більше п’ятдесяти років тут прожила, все життя перед очима. Зняла хустку з голови, щоб витирати сльози, що зросили зморшкувате обличчя. Волосся коротко пострижене. Голова густо зацукруватіла сивим волоссям, труднощів теж в житті вистачало, працювала дояркою в колгоспі, вдома господарство велике, у вільний час час в ліс – дрова заготовити, влітку і восени по гриби та по ягоди. Ось і все: тепер нічого не треба, сиди вдома.

Згадала, як чоловіка її не стало. Уже сім років пройшло, а ніби вчора було. Прийшов її Петрик осіннім вечором після роботи, город вирішив переорати. Сів спочити на травичку, впав. Вона попити йому квас хлібний несла, бачить Петро її лежить, глечик з квасом так і випав з рук, стала трясти, але марно. Як вона просила, щоб чоловік і її забрав з собою, а не виходить туди піти. Хотілося б в своєму домі заснути назавжди, але ж хіба то можна по замовленню?

Притихла. Стала згадувати про щасливі часи, коли з чоловіком все разом робили, він жартувати любив, сміялися, ніяка робота не в тягар. Самі лазню побудували, сарай для дров. Петро навіть білизну взимку допомагав полоскати в крижаній воді з колодязя, вішали сушити на мотузки в саду, білизна моментально костеніла, пахла свіжістю. Згадала, як діти допомагали, потім онуки, поки були маленькими, любили гостювати в селі.

З сусідами часто сварилися через дрібниці: то корова з чужої ванни поп’є, а господиня не відгонить, місце на полях, відведених для сінокосу, не поділили, то кіт сусідський курча з’їсть, то курка чужа в город пробереться. Посваряться, але потім швидко забували, допомагали один одному. Як же швидко життя пролетіло, немає тепер сусідів, внуки не хочуть в глухе село їхати, діти своїми справами зайняті, навіть подзвонити часу немає, а їздити і тим більше не хочуть.

Баба Марія згадала, що шкарпетки для доньки не встигла дов’язати, вони на серванті лежать, ось поїхала б, і не взяла б подарунок для рідної людини. Пошкандибала додому. Включила свій старенький телевізор, стала шкарпетку дов’язувати, менше половини залишилося, а одна вже готова. За справою час швидко пролітає.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩