«Це моя дружина і мати моїх дітей. А ти повертайся туди, де була донині»: Пoвiялася з коханцем, на крихітних дітей і не глянула

 

Оксану знову огорнула туга, знову запекла в серці образа — образа на саму себе. Мучить її совість із дня на день. Можливо, тому, що наближається старість. А вона думала, що ніколи з нею не зустрінеться. Що молодість цвістиме вічно, а той цвіт розсипатиметься на всіх, на кого вона кине оком. А сім’я – це так, для годиться.

Чомусь ми нечасто замислюємося над тим, що за щось і за когось несемо відповідальність перед Богом. Але ні однієї помилки могли б не припуститися, якби щиро й відверто порадилися зі своєю совістю. Джерело.

В Оксани було все. І вона вмить усього зреклася. Чому? Заради кого? Та ці запитання жінка собі ставить із запізненням. Вийшла свого часу заміж за гарного хлопця. Дівчата навіть заздрили їй. Багато красунь упадали за ним, а він вибрав саме її — Оксану. Народився в них первісток, через рік — другий синочок.

Гріла Оксанине серце любов її Степана, його доброта й турбота. Намагався в усьому допомагати дружині. Хоча приходив із роботи втомленим, але дрібне господарство завжди чекало його рук. Жодного разу не дорікнув дружині, що вона весь день удома, тож могла би щось і зробити сама.

Проте Оксана не шкодувала чоловіка, а навпаки — стогнала, що вимучена дітьми, хоча хлопчики росли спокійними. Їхня мама займалася легкою хатньою роботою і собою. Часто залишала дітей і поспішала до автогаража. Нібито до своєї матері, котра працювала там кухарем. А насправді до одного водія. Їх тоді наїхало звідусіль — вивозити з колгоспних полів буряки.

Той, Оксанин, був гарний на вигляд, інтелігентний і, як уже встигла переконатися, ніжний. І було з ним про що поговорити. Тож Оксана зовсім втратила голову.

Чоловік, нічого не підозрюючи, приходив з роботи і, не миючи рук від мазуту, брався до господарки. Усьому давав лад, а вже перед вечерею приводив до порядку себе. Очі злипалися від утоми, розмова з дружиною не клеїлася. Дивно якось дивилася на нього Оксана. Здавалося, що трохи зверхньо, але вважав це своїми домислами.

Одного дня, коли Степан пішов на роботу, Оксана зі своїм інтелігентним приятелем зібрали в неї вдома всі цінні речі (й навіть дещо зі Степанових), одяг, прикраси, все завантажили в автомобіль і — поїхали. Жінка навіть на мить не припинилася на порозі й не озирнулася на своїх маленьких синів. Лише сусідами переказала, щоби свекруха якнайшвидше прийшла до них.

В одному з міст Оксанин приятель зупинив машину й попросив коханку піти до магазину купити щось поїсти, бо дуже, мовляв, зголоднів. Коли жінка повернулася з продуктами, то стала, мов укопана — ні машини, ні коханця не було.

І коли вже згодом ця історія дійшла до суду, Степан сказав: «Ті речі, що Оксана винесла з дому, мене не цікавлять. Нехай. Але я хочу, щоби вона назавжди зникла і з мого життя, і з життя наших дітей».

І така позиція Степана нікого не здивувала, бо Оксана покинула синів, коли старшому виповнилося півтора року, а меншому — шість місяців. Потім прагнула ще якесь майно відсудити, але це їй не вдалося. Машина була оформлена на батька Степана, а хату йому подарувала мати. Ніби передчувала, що невістка виявиться такою гадюкою.

Так Оксана опинилася в чужому місті без грошей, без речей і, щонайгірше, без люблячого чоловіка. А в її коханця була дружина, діти, яких він, на відміну від Оксани, й не думав залишати. Але засудили його на два роки. Оксана ж влаштувалася на завод, мешкала в гуртожитку. Жила тільки для себе. Що заробляла, те витрачала на компанії.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩