Зося стала ходити до чоловіка сусідки. Вона готувала йому їсти, пекла пироги. Василеві ставало веселіше на душі. А коли мав прийти додому чоловік вона поверталася додому. Та якось до Василя приїхали діти і почали з ним серйозну розмову

Зося стала ходити до чоловіка сусідки. Вона готувала йому їсти, пекла пироги. Василеві ставало веселіше на душі. А коли мав прийти додому чоловік вона поверталася додому. Та якось до Василя приїхали діти і почали з ним серйозну розмову

— Чуєш, Зосю! — гукала того дня через паркан сусідка Мариня. — Десь мій Василь нещодавно пропав. Часом не ти його переманила до себе?

— Якби я хотіла переманити твого Василя, то молодим би його забрала ще у тебе, — віджартувалася спокійно Зося. — А старий він мені не потрібний тепер, свого такого ж маю. За матеріалами

Так сусідки перемовлялися поміж себе частенько вже не один рік. Бо замолоду Зося з Василем зустрічалися, але побралися з іншими. Василь — із Зосиною сусідкою Маринею, а Зося вийшла заміж за Василевого товариша Максима. Ось так уже більше сорока років жили їхні сім’ї межа в межу і душа в душу. Діти разом так до школи ходили. Весілля всім справили і зосталися на старості літ самі. Тепер їхні внуки разом бавляться, як приїжджають до бабусь-дідусів на канікули.

Не раз, працюючи на своєму невеличкому городі, посідають старі перепочити на межі та й згадують свою таку непросту молодість. Одного такого літнього дня Мариня раптом сказала:

— Знаєш, Зосю, жарти жартами, але як мене не стане раніше від Василя, то приглянь за ним, будь ласка. Бо як не буде кому поставити перед ним миску на столі, то він сам не візьме, захляне без їжі… Я його так навчила, на свою голову.

— Ніхто не знає, кому раніше суджено відійти за кого, — по-філософськи зазначила Зося. — Але будемо купки триматися, помагати одне одному, як би там не було, як би не склалося наше життя, хто його зна, як буде…

А восени Мариня таки злягла. Передчувала, що зима це вже остання у неї. Так і сталося. Поховав Василь свою стареньку дружину і почав рахувати дні в тижні. Жив від суботи до суботи, бо у вихідні приїжджав хтось із дітей чи внуки, тоді в хатині ставало трішки веселіше, діти сміялися, бігали по подвір’ї. Готували дідові їсти, поралися по господарству. На два дні ставала хата веселою, а відтак, коли діти поверталися додому, знову перетворювалася на пустку. Навіть не хотілося туди заходити, з кожного кутка віяло лише сумом.

Зося, як і обіцяла своїй сусідці, старанно опікувалася її Василем. А її Максим проводив довгі зимові вечори з товаришем.

— Не гнівайся, Зосю, — просив. — Ми двоє, а він сам, прикро йому. Я ще набудуся з тобою…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩