Бабуся хотіла заповісти свою нерухомість мені і брату, але не встигла. Мама розпорядилася бабусиною квартирою по-своєму – вирішила її продати і купити брату житло в столиці. Мене з чоловіком і дитиною вона практично вигнала на вулицю. Але через 13 років мама прийшла до мене просити вибачення, бо брату вона стала непотрібною

 

Моя мама дуже несправедливо зі мною поступила, віддавши все моєму молодшому брату Олександру. Брат молодший за мене на десять років. Після школи він захотів вчитися в столичному університеті.

На той час я вже була заміжньою, ми з чоловіком і дитиною жили в бабусиній трикімнатній квартирі, яка була записана на маму. І коли брат поїхав в столицю, мама розхвилювалася, що синочок буде жити в гуртожитку. Тоді мама вирішила, що треба продати мою квартиру, щоб купити вісімнадцятирічному Саші житло в столиці.

Бабуся хотіла заповісти свою нерухомість мені і Саші, але не встигла. Мама була в курсі, і пообіцяла, що як тільки Саша виросте, вона чесно поділить все між нами. Саша виріс, мама взялася за «чесний» поділ. Молодший син виявився для мами дорожчим, ніж дочка і внучка. Нас попросили вирішувати свої проблеми з житлом самостійно.

Мама продала нашу трикімнатну квартиру, розраховуючи на однокімнатну в новобудові в столиці. Але виручених грошей вистачило тільки на кімнату на вторинному ринку. Я не стала будувати підступи і тихо-мирно виписалася разом з донькою перед продажем, і прописалася до родичів чоловіка, які прийшли до нас на допомогу в цьому питанні.

Просто виставити нас на вулицю, мамі здалося мало. Вона ще й розмову завела про те, що Саші треба допомагати грошима. Це прохання було супроводжене обіцянками: зате коли він отримає диплом, повернеться додому, буде отримувати хорошу зарплату, то все мені повернеться сторицею.

Годувати й утримувати брата, який став власником нехай і невеликої, але нерухомості в столиці, я не стала. Через це ми з матір’ю практично перестали спілкуватися.

Я взагалі після цього випадку припинила спілкування з більшістю родичів, адже мама влаштувалася на другу роботу, щоб відсилати гроші брату, а мене всі взялися соромити за це. А мені соромно не було, ось і найшла коса на камінь. Далі ми жили своїм життям. Через рік після виселення ми взяли собі житло в кредит, неабияк помотавшись по знімним квартирам. Друга дитина у нас так і не з’явилася через кредитні навантаження на наш бюджет.

Про брата і маму я знала лише з розповідей знайомих: Саша одружився на третьому курсі, мама їздила до нього на весілля, він влаштувався на роботу, переїхав жити до дружини, став висилати мамі гроші, у нього народилася дитина. Мама відразу залишила другу роботу. Але мені на все це, скажімо так, було байдуже. Хоча було трохи прикро: мені, коли я вчилася, ніхто не допомагав.

Я вибрала університет у нас в місті, працювала, ще дивилася за братом. Ніхто не купив мені квартиру, не утримував. Не те що б ми з мамою взагалі не спілкувалися. Зустрічалися, найчастіше випадково, я до неї в лікарню ходила, коли вона захворіла. Мама внучку бачила раз може п’ятнадцять за весь час після продажу квартири і від’їзду брата.

Після продажу бабусиної квартири пройшло тринадцять років. Брат більш-менш стоїть на ногах, у нього двоє дітей, квартира в столиці, в яку він вклав ту саму кімнату, ще взяв кредит.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩