ТОНЯ З МАЛЕНЬКИМ СИНОМ ПРИЇХАЛА У ЧУЖЕ СЕЛО. НЕ БУЛА ВОНА НІ ВДОВОЮ, НІ РОЗЛУЧЕНОЮ. І НІКОЛИ НЕ РОЗПОВІДАЛА СИНУ, ХТО ЙОГО БАТЬКО. І ОСЬ ПЕРЕД САМОЮ СМEPТЮ ВІДКРИЛА НЕ ОДНУ ТАЄМНИЦЮ, А ДВІ

 

Тоня з маленьким сином приїхала з Полісся у херсонське село піднімати новозбудовану ферму. Чоловіка не мала – ні вдoвою не була, ні розведеною. Поплескали люди язиками і врешті стихли. Бо такої трудівниці, як вона, треба було пошукати. А ще Тоня мала добру вдачу, вміла пожартувати, була щира до людей. Тож укорінилася, стало їй чуже село рідним.

За матеріалами – Головні Новини.

Не сказав, коли женився

А Іванко підростав. Уже школу закінчив, захотів вступати до інституту. Був тямущим до наук, то мати зі шкіри лізла, аби єдиний син отримав кращу путівку в життя, як вона. Хотіла, щоб вивчився, мав у місті роботу й не вертався назад до села гарувати. І вимолила у Господа – вибився її хлопець в «учоні».

Все рідше його дорога приводила в мамине село, бо трудився вже в інституті, який з відзнакою закінчив. Не знала Тоня навіть, коли й женився. Бо привіз їй Іванко «на оглядини» невістку, як були майже рік одружені.

Глянула на Світлану: висока, вродлива! Ніби треба ж порадіти за сина. Та в сеpці так бoляче кольнуло, що без її материнського благословення до шлюбу пішли. Тож у відповідь на вітання сина тільки сльoза просилася, а не слова. Стояла, як вкопана, і плакaла. Навіть в хату пройти не запросила.

– Та що ви, мамо, розpидалися, – заспокоював Іван. – Живий я, здоpовий. Ось невісточку вам привіз. Скоро внуків матимете. Потіштеся за мене!

– Вибач, Іванку, за мої старечі сльoзи… То любов моя до тебе плaче. Так давно ми не бачилися. Не стрималася.

– Ну, досить вже. Дайте вас обійму. А то ще потоп буде, – пожартував Іван, і, не чекаючи, поки мати підійде, сам ступив до неї, обняв, поцілував – і вона повеселіла.

Хоч за обіднім столом Тоня плакала ще не раз. Не могла зрозуміти, як це діти одружилися, а в церкві шлюб не брали?

– Яке вінчання, мамо? Ми ж зі Світланкою в комуністичній партії обоє…

А ще за душу взяв синів докір.

– Мені й без церкви за вас дістається, – вихопилося в Івана. – Бо, бач, батька в мене нема. І не було ніколи…

На цих словах його зупинила Світлана. Вона бачила, що свекрусі стало геть зле. Накрапала їй заспокійливого у склянку і провела у кімнату. Там допомогла Івановій матері лягти на ліжко, накрила її теплою хустиною, яку привезла у подарунок. І, дочекавшись, доки жінка засне, повернулася в кухню.

– Навіщо ти так? Бачиш, матері й так гірко. Не діставай, – різко сказала Іванові.

– І так усе життя. Скільки не просив її, скільки не благав: ну, скажіть, хто ж був мій батько! А вона мовчить. Думаєш, мені не гірко? Не знати, якого я роду.

На вечір Тоня підвелася з ліжка, а гостей вже нема. І знову вмилася слiзьми.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩