«Вибач, мамо, що не розповіла тобі: Максим – мій цивільний чоловік. Як бачиш і я сюрприз для тебе притаїла», – як завше улесливо строчила Леся.

 

І ось уже за вікном буса з’явилися знайомі картинки її древнього містечка, її вулиця, старий каштан біля воріт їхнього дому. Ірина не повірила своїм очам: занедбане подвір’я і хата, що ніби постаріла, осунулася. Заледве дотягла за ворота важкі сумки, присіла біля криниці. Нема на ній журавля, якого ще із покійним чоловіком прилаштовували. Затоптаний і квітник.

Щось закололо Ірину біля серця: куди ж донька витрачала гроші, які вона надсилала з Італії? Ради неї ж, єдиної дитини туди
поїхала, пише газета “Наш День“.

У вікні з’явилася постать Лесі. А за мить – з хати вийшов якийсь молодик і мовчки став заносити її сумки.

«Вибач, мамо, що не розповіла тобі: Максим – мій цивільний чоловік. Як бачиш і я сюрприз для тебе притаїла», – як завше улесливо строчила Леся. Вечеряти Ірина відмовилася. Важкі думки гострим цвяхом пронизали мозок.

Не таку зустріч вона собі уявляла з донькою. Як змінилася Леся за цих шість років, коли Ірина була на чужині!.. Пригадує, як Надя, її подруга, застерігала не залишати хату на доньку, мовляв, молода, зелена, толку в нічому не знає… Вона тоді ще й образилася на подругу: донька її не підведе, от побачиш, – сказала. Тішилася, коли Леся виставляла у соцмережі красиві світлини, на яких було видно дорогі меблі, євроремонт у кімнатах.

Чому ж тепер цього всього вона не бачить? Ірина приховала гроші, які привезла з Італії. Як тінь ходила від розпуки і жалю.

Якось донька завела розмову. «Знаю, чому сердишся, мамо. Тут ремонт іще встигнемо зробити. А на світлинах, які ти бачила – інша квартира. Ми з Максимом її купили. Щоправда, на Максима її оформили. Але це діло поправиме, згодом на мене перепишемо», – доводила до відома Леся.

Усе попливло в Ірини перед очима. «Виходить, усі ці роки я заробляла на квартиру якомусь пройдисвіту?», – ледве мовила. У сусідній кімнаті Максим нервово чимось гримнув, мовляв, усе чую. «Я не прощу їй того пройдисвіта! Так і знай!» – заявив Лесі.

Господи, як пошкодувала тепер Ірина, що приїхала додому! Серце розвалювалося на шматочки, коли згадувала, як просив
її зостатися в Італії Бруно, син сеньйори, за якою вона доглядала.

Бруно поховав молоду дружину і гадав, що його серце навіки зачинилося для любові. Допоки не зустрів Ірину. Працьовита, скромна, вродлива – вона сколихнула його почуття. «Тепер я зрозумів, що любов, як весна, проходить, а потім знову оживає. Здається, я знову люблю. Тебе люблю, Ірино», – сказав він одного вечора, коли вона вийшла погуляти в саду.

Вдома Ірина поникла. Їй часом здавалося, що від страшної реальності – зійде з розуму. Бо й справді щось дивне, досі незрозуміле, стало діятися з нею. Добре пам’ятає, як у той день, коли Максим звинуватив її у тім, що при відкритому крані горіла конфорка і по всій хаті чувся запах газу, вона й не підходила до плити. А трохи пізніше на неї нагримали, що нібито залишила хату незачиненою, коли ходила до сусідки.

«У кишені був ключ, отож мусила зачинити», – оправдовувалася Ірина. Проте звинувачення звалювалися на неї мало не щодня, і вона вже й сумніватися почала: може, справді, винна? Ще й Леся стала її переконувати, що слід звернутися до лікаря, щоб не запустити недугу. Щоправда, спочатку можна спробувати пити пігулки, нібито Леся і сама їх пила, коли на душі було кепсько.

Пігулки подіяли швидко. Ірині постійно хотілося спати. Тіло стало хитке, в’яле, і, коли до неї привезли лікаря, погодилася лягти у стаціонар. З лікарем Леся з Максимом «домовились», щоб якомога надовше розтягнув лікування матері.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩