Однієї п’ятниці я прийшла додому раніше і почула знайомий голос із вітальні: “Мені потрібно, щоб ти повернулася. Будинок занепадає, сад теж.” Я не повірила своїм очам – батько сидів на ліжку, а мати збирала речі. “Мама нікуди не їде!” – сказала я в наказовій формі татові

 

Не знаю, хто вигадав, що дитинство – це найкрасивіший час життя. Для мене це точно було не так. Я пам’ятаю лише сварки батьків, плач матері та гнівні вигуки батька.

Мама була дуже молода, коли завагітніла. У двадцять років вона вже була заміжньою жінкою та дитиною на руках. Все це відбувалося у 1980-у році. Вони з батьком не довго зустрічалися. Не скажу, що батько любив маму, просто так склалися обставини.

Тато сильно розсердився, коли дізнався, що народилась дівчинка, він мріяв про сина. Це позначилось на стосунках з самого початку. Правда, через два роки у них народився і Андрійко, тому тато заспокоївся.

Тато був досвідченим будівельником, він завжди був при роботі, на вихідних він, як говорили, “ходив на халтуру”. Але він не дав моїй мамі багато грошей. Чисто так, на домашнє господарство. Всіма іншими покупками керував він сам. Наприклад, коли мені потрібно було купити нове взуття, мамі доводилося благати його. “Хіба Людмилі вже немає чого взути, тільки минулого року ж купляли?” – говорив він. “Що, лише для неї заробляти гроші?”.

Спочатку він навіть не хотів слухати про те, що мама хотіла вийти на роботу. Але це був єдиний раз, коли вона не послухалась його наказів. Вона поставила його перед фактом і пішла працювати.

Тепер, коли у мене самої є маленька донька, я усвідомлюю, як важко їй було. Вона прокидалася о четвертій ранку, щоб приготувати батькові сніданок та перекус. Вона годувала курей та кроликів, які у нас були, бо тато їх хотів. Потім вона швидко вела нас в садочок чи школу, а сама бігла на роботу.

Вона забирала нас по дорозі додому, і нам доводилося терпіти, чекаючи в черзі за покупками. Дома швиденько готувала смачну вечерю, щоб тато, як годиться, повечеряв. Мила посуд, робила з нами домашнє завдання і читала нам казки ввечері.

Тато ніколи не допомагав мамі. “Ти, мабуть, з глузду з’їхала”, – крикнув він їй, коли та у лихоманці та з сильним болем у горлі, попросила його прибрати в будинку.

Я, закінчивши школу, вирішила вступити до університету, але не в нашому рідному Тернополі, а у Львові, подальше від батька.

Андрій ставав все більше схожий на батька, і мама їх обслуговувала вже двох. “Мамо, розлучись і тікай, ти все ще молода жінка”, – підбадьорювала її я. “Ти ж не служниця!?” – Вона завжди дивилася на мене сумними очима: “Людмилко, все добре, він просто трохи кричить, і все. Ти ж знаєш, наскільки важка його робота”.

“Але ж і ви багато працюєте, мамо!” – сказала я. Мама мовчала…

Незабаром я стала незалежною, переїхавши жити до столиці.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩