Весілля відгуляли пишне. Згодом гроші скінчилися, почалися сварки і Петро поїхав за кордон. Працював у Польщі. Летів додому на крилах, а застав свою Дарусю в їхньому лiжку зі шваґром, а далі ще riрше…

 

Я тоді пuв безперервно кожного дня. Провалювався у темну невідомість, де не було ні білого дня, ні темної ночі і не хотів ніколи повертатися до реальності, щоб не збoжеволіти. Чому вона так вчинила? Я б їй пробачив кожного, та не чоловіка своєї рідної сестри. Не наплювала в душу, а вирвала вона моє серце…

Автобус плив серед золота осені, обігрітий стиглим ласкавим промінням, а я дивилася на Петра Івановича і розуміла, що зрада немає облич. Немає поділу, чи межі між чоловічою і жіночою зрадою. До цього часу я чула жіночі сповіді. А сьогодні побачила очі цього посивілого чоловіка і мені стало ніяково. В їхній глибині палала така невимовна туга, що я аж зіщулилася вся, і наче несла покарання за вчинки половини людства, до якої належу. За матеріалами видання Наш ДЕНЬ

Болить і їм. Пече. Може й більше, як нам. Хтозна

Після закінчення інституту Петро залишився вчителювати в рідному місті. Красивий, спортивної постави хлопець подобався багатьом дівчатам. Не одна тихцем мріяла про його гарячі обійми. А як співав! Голос просто заворожував навколишніх, зробивши Петра Івановича учасником міського хору. Якось на гастролях познайомився він з Дариною. Маленька, світленька, витончена, як статуетка, дівчина, припала йому до душі.

Весілля відгуляли пишне, і почали жити окремо у спільно придбаній квартирі. Двійко гарних діточок звеселяли батьків, які любилися, мов голуб’ята. Що вже шанував свою Дарусю Петро, то, мабуть, про кращого чоловіка годі було й мріяти. Одягав, як лялечку, прикраси і квіти дарував, щороку возив на відпочинок.

Працювала Дарина на півставки в бібліотеці, не перевантажувала себе й хатньою роботою, бо Петро і їсти варив, і дітей доглядав.

Лихі дев’яності ввірвалися і в їхню щасливу родину. Учительська зарплата була малою, потім її зовсім перестали виплачувати, а Дарина не звикла собі в чомусь відмовляти, тому стала дратівливою та прискіпливою. Почалися сварки, непорозуміння, і Петро вирішив, як і тисячі українців, їхати за кордон. Працював у сусідній Польщі на будівництві, рвав жили з раннього ранку до пізньої ночі, перебивався дешевими харчами, щоб тільки допомогти сім’ї.

– Було дуже важко, але ні фізична праця, ні голод, ні холод не можуть зрівнятися з душевними муками, – каже тихим, пригніченим голосом Петро Іванович…

Сухі, короткі телефонні розмови, оце й увесь зв’язок з сім’єю. Він сумував за дітьми, за Дариною. Мав велику надію, що коли приїде, то знову почує її ласкавий сміх, побачить рідні очі, забудеться в обіймах коханої.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩