Італієць обіцяв розлучитися з дружиною, яка не може народити йому дітей. На Україну Іра повернулася сама на себе не схожа – обличчя молоде і зчорніле від горя

 

Слово «сирітка» Ірина вперше почула, коли закінчувала перший клас. Як нині пам’ятає той день, коли директорка школи зайшла у їхній клас, шепнула щось на вухо вчительці, яка проводила у них урок, і вони обидвоє якось незвично глянули на синьооке дівча із двома бантами на голові. Автор: Оля Гладчук-Попадюк. Наш День. «Сина ми не віддамо…»

Той співчутливо-жалісний погляд виринає в Іриній пам’яті так, ніби це було вчора. А з того часу минуло добрих два десятки літ. Стільки часу Іра не була у рідному селі. А тепер з чоловіком повернулася до батьківської хати. Навели тут лад.

Та, біда, лелека чомусь обминав їх оселю. Тепер дрібні чвари між подружжям частішали і переходили у велику суперечку. Взаємні звинувачення не доводили ні до чого хорошого. І от одного прекрасного дня, зібравши свої нехитрі статки у невеличку дорожню сумку, Іра подалася на заробітки в чужу країну. Вирішила, що деякий час їм потрібно пожити нарізно.

У маршрутці, що прямувала до Італії, Іра познайомилася з італійцем, який непогано розмовляв по-українськи. Як виявилось, він відкрив в Україні італійський ресторан, тож час від часу приїжджав сюди, перевіряв стан справ.

Дорога до Італії далека, тож часу поговорити було вдосталь. От і Іра на одному диханні розповіла свою історію. Про те, як у шість років залишилась сиротою, про те, яка жaхлива авaрія відібрала у неї найдорожчих людей – батьків і бабусю з дідусем, про те, що рідних у неї немає і вона кругла сирота. Лише про чоловіка промовчала.

Італієць якось загадково усміхнувся і одразу ж запропонував Ірі пожити у його матері. Вона живе сама у великому домі і потребує догляду та допомоги. А ще пообіцяв непогано за це платити. Іра погодилась, зрадівши, що так швидко знайшла роботу.

З покладеними обов’яз­ками Іра справлялася добре. У дитбудинку, де вона виховувалась, навчилася все робити – готувати, прибирати, шити, в’язати і, навіть, цвяхи прибивати.

Стара італійка горнулася до Іри, бо й та дуже добре до неї ставилася. Вони разом ходили на прогулянки, разом обідали, дивилися телевізор.

І син хазяйки Роберт частіше став навідувати свою стареньку матір, а разом з нею – Іру. Він жартував, «обсипав» її компліментами і якось незвично дивився на молоду жінку. Від цих поглядів Ірина не знала, куди подітися. Про те, що кохає, Роберт не переставав їй говорити. Тільки стара сеньйора мовчки хитала головою, бачачи їх разом, і тихенько йшла у свою кімнату. Ніяк не розуміла Іра цієї реакції. Адже вони в таких хороших стосунках із хазяйкою. Чому вона проти того, щоб її син був щасливий?!

Якось старенька підійшла до Іри і тихенько сказала: «Забудь його. У нього є дружина, яку він дуже любить. Тільки дітей їм Бог не дає…»

Відчуття повторюваності ситуації, мов хвиля, накрило Ірину з головою. Вона не пішла – стрімголов помчала сходами до своєї кімнати і похапцем стала збирати у ту саму невеличку дорожню сумку ті ж самі свої нехитрі статки. За цією роботою, всю в сльозах і застав її італієць. Він благав Іру залишитись, а вона, зачиняючи двері, лиш тихенько сказала: «А дитину я сама виховуватиму…»

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩