На порозі її зустрічав Іrор. Той самuй “папік”, якuй колuсь допомаrав їй матеріально. “Познайомся, це мій батько – Іrор Івановuч”, – сказав Антон

 

Поліна була з багатодітної малозабезпеченої сім’ї. У їхньому будинку постійно лунали дитячі голоси. Найчастіше це був писк і крики молодшої дрібноти, яка дуже дратувала дівчину. Вона була старшою, тому всі турботи про молодших лягли на її плечі. Мати з батьком працювали на фермі, а Полька мала нагодувати, обіпрати, зробити уроки з іншими.

Дівчинці так остогидло таке життя, що вечорами під ковдрою вона зачитувалася книгами про прекрасну любов і мріяла, що коли-небудь вибереться з цієї бідності. Коли-небудь у неї буде гарний одяг, а не ці два забруднені, запрані сукні, через які над нею сміялися в школі.

Коли Поліні виповнилося 18, вона просто втікла з дому. Їй хотілося свободи. Щоб нею всі захоплювалися, а не зневажали. Дівчина вступила в педагогічне училище, жила в гуртожитку і паралельно працювала офіціанткою в придорожньому кафе. Життя її змінилося не особливо. Бідність так і залишилася, не було тільки турбот про інших.

Одного разу в їх кафе зайшов брутальний чоловік з зачесаною назад срібною гривою. Замовив зовсім небагато, але залишив пристойні чайові. А до грошей була прикладена записка “Подзвони”. Дівчині так хотілося вирватися з цієї рутини і бідноти, що вона подзвонила. Ігор (так звали сивочолого) став зустрічатися з нею раз на тиждень. Він давав їй гроші, дарував подарунки. Незабаром дівчина перебралася в орендовану квартиру. Все ніби складалося так, як вона хотіла. Але було одне але.

Їй були надто неприємні його дотики. Так, що після того, як він йшов, вона години на дві зависала у ванній, намагаючись отямитися. Через два місяці Поліна зрозуміла, що більше так не може. І їй від цього не відмитися. Ніколи.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩