ПІСЛЯ ВЕСІЛЛЯ МОЛОДА СІМ’Я ЖИЛА В ДІМИ. ГАННА ПРИЙНЯЛА НАСТЮ, ЯК СВОЮ ДОЧКУ. У НЕВІСТКИ МАЛО ОБНОВОК І ПАЛЬТЕЧКО ПОНОШЕНЕ, І ВЗУТТЯ НЕ НОВЕ. ГАННА НА ЦЕ НЕ ЗВАЖАЛА, ХОТІЛА БАЧИТИ СВОЮ НЕВІСТКУ ГАРНО ВДЯГНЕНУ ПОРУЧ СВОГО СИНА, ЯКИЙ ПРАЦЮВАВ УЧИТЕЛЕМ. ОТОЖ І КУПЛЯЛА ЇЙ ВСЕ МОДНЕ, ГАРНЕ. В ТОЙ ДЕНЬ ЛЕГКОВИК ЗУПИНИВСЯ БІЛЯ ЇХ ДВОРУ. ВИСОКИЙ ЧОЛОВІК ПРО ЩОСЬ ПОБАЛАКАВ З НАСТЕЮ І ВЖЕ ЧЕРЕЗ ПІВ ГОДИНИ НАСТЯ ВЗЯЛА ДІТЕЙ І З ДВОМА СУМКАМИ ЗАЛИШИЛИ ХАТУ І ПОЇХАЛИ. ЩЕ ДОРОГОЮ, ПОВЕРТАЮЧИСЬ З ЛІКАРНІ, ГАННА ІВАНІВНА ДІЗНАЛАСЯ ПРО ВСЕ, ЩО СТАЛОСЯ

 

Сьогодні для Ганни Іванівни особливий день. Жінка вже два дні поралась на кухні, адже в її сина день народження. Ювілей. Незважаючи на поважні роки, хвороби, які постійно відчувала, жінка старалася з усіх сил – сама готувала все, бо не було кому допомогти їй.

Два роки тому не стало її чоловіка, вони разом виховали двох дітей: сина й дочку. Донька вийшла заміж і живе далеко від дому зі своєю сім’єю, а син залишився біля матері. Правда, один, без сім’ї, бо в інвалідному візочку. Джерело

Ганна не раз казала собі: “Як я просила Бога, молячись тихенько, щоб не почув чоловік, затятий атеїст, здоров’я моїм дітям і сімейного щастя, — подумала, розставляючи тарілки Ганна Іванівна. — Та, видно, не дійшли мої молитви до Бога. Та ні, не так. Бог почув прохання і діти були здорові й щасливі. Мали свої сім’ї, не бідували. Та доля розпорядилася по-іншому”.

***

Ганна Іванівна гарно зачесала своє посріблене волосся, одягла новий костюм. Нарешті все готове до святкування ювілею. Але тінь смутку засіла в очах. Розплакалася. Згадала, як святкували синове тридцятиріччя. “Як би було добре, як би радів син, коли б поруч була його сім’я, дружина, дочки, як тоді. Та все змінилось…”

Її думки перервав раптовий телефонний дзвінок. Жінка відразу зрозуміла, що це до іменинника, це його друзі вітають. Але Діма чомусь не відповідав. Пролунав дзвінок, другий, третій — схоже, що син спеціально не брав трубки, або, почувши чийсь голос, не захотів розмовляти, бо телефон не вгавав. Ганна Іванівна зайшла у кімнату і глянула на сина.

— Дмитре, синку, чому ти не відповіси, це ж до тебе? — запитала.

— Якщо хочете, візьміть самі, це не до мене, — почула глуху відповідь.

З трепетом в душі Ганна підняла слухавку. Вона відразу впізнала по голосу свою колишню невістку Настю. Та механічно говорила вітання. А потім запитала:

— Ми з дочками хочемо привітати Діму з днем народження. А він не бере трубки. Що з ним?  Хочу ще попросити в нього пробачення.

Діма відразу зрозумів, з ким розмовляє мама. Але жестом руки показав, що категорично не хоче говорити з колишньою дружиною. Ганна Іванівна, як вихована жінка, в минулому — вчителька, чемно відповіла на запитання Насті, запитала, як її онучки, і запросила, щоб приїхали до них.

З розмови Настя зрозуміла, що її колишній не хоче розмовляти з нею. Тоді вона розплакалася і почала просити:

— Ганно Іванівно, вислухайте мене. Я дуже, дуже шкодую, що так вийшло. Я прошу пробачення у вас і у Діми. Поговоріть з ним, я хочу повернутись до вас. Я все обдумала, все зважила. Я щиро каюсь. Допоможіть мені і моїм дітям.

У трубці почувся плач, а потім гудки. Ганна Іванівна такого аж ніяк не чекала.

Ганна Іванівна підійшла до Дмитра, пригорнулась до нього. Вона не могла стриматись і теж розплакалася.

— Сину, ну хоч би заради твоїх донечок. Давай подумаємо, може, ще один раз пробачимо їй, вона ж розкаюється.

Мати плакала, з її душі виривались співчуття і жалість до тієї жінки, що так поглумилась над своїм щастям, і до болю було шкода своїх внучок, бо їм було несолодко з нею. Дмитро не поділяв думок матері, він був проти цієї чергової брехні.

— Мамо, скільки можна прощати? Вона зрадила нашу любов, чи ти може вже забула? Я вирвав її зі свого серця. Ні, з мене досить! А дочок я люблю і чекаю на них. Вони зрозуміють і повернуться до нас. Я це відчуваю.

Ганна Іванівна ще ніжніше притулилась до сина. Їй було боляче за його скалічену душу та його неслухняне тіло. Вона, поцілувавши його, вийшла з кімнати. Жінка сіла на кухні і думками поринула у минуле.

***

…В той день Дмитро прибіг додому щасливий, як ніколи. Спішив повідомити мамі важливу новину. “Мамо, а я одружуватись буду і знаєш кого за дружину беру? Азу — Настю, діда Ілька внучку. Знаєш її? — світились радістю очі сина. — Я кохаю її, вона ж така гарна, добра! Вона найкраща!” — не соромлячись, розказував про своє кохання Дмитро.

Ганна аж присіла від несподіванки. “Та знаю, сину, знаю я Настю, — сказала, — я ж вчила її. Гарна дівчина, от тільки б маминої натури не перебрала. А ти дивись, сину, якщо любиш і вона тебе, то і єднайте свої серця”, — сказала і похитала головою. Щось на душі стало важко, ніби камінь ліг.

Дядько Ілько жив на окраїні села. Мав гарне помешкання, вдвох з дружиною Ксенею виховував дочку Валю. Бог не обійшов її красою. Все при ній, навіть і голос мала рідкісний. У Валі було велике бажання – бути артисткою. Після школи поїхала поступати в столицю. Та куди поступить проста сільська дівчина, хоч і гарна, з талантом, та без грошей. “Завалилась чи завалили” на другому іспиті.

Але додому повертатись не захотіла: надто сподобалось їй життя в місті. Влаштувалась на роботу. В село приїжджала рідко. А коли провідувала батьків, то не сама. Приїжджала на гарній машині, вся в золоті і була мало схожою на дівчинку Валю, яку в школі називали артисткою. Раділи дядько Ілько із дружиною за долю дочки, коли бачили, як добре вона влаштувалася.

— Добре, що хоч вона вибилась в люди. Чоловік, хоч і не “наш”, та добрий і не бідний. От тільки чомусь живуть не вінчані, не розписані, “на віру”, та і діточок немає, — бідкалися сусідам батьки.

Але далі почалося щось незрозуміле. Валя знову приїхала в село, але вже з іншим чоловіком, а потім ще з одним. Батьки запідозрили щось лихе і вирішили насварити доньку. На що Аля (так вона себе називала) гримнула дверима і поїхала, змусивши цим батьків плакати.

Та через два роки знову іномарка завернула у двір до Ілька. Раді батьки. Слава Богу, жива! З машини вийшла їхня дочка з немовлям на руках. Чоловік, що виймав візочка з машини, назвався Ароном. Він схожий був на цигана, а вірніше — на циганського барона: видний такий, гарно одягнений, золоті печатки на пальцях. Привітавшись, дочка сказала:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩