– МАМО, ШВИДШЕ БІЖИ ДО МЕНЕ! ЗАРАЗ ТИ ПОБАЧИШ, ЩО Я ЗНАЙШЛА! МАМО, НУ ЦЕ ЩОСЬ! – МОЛОДША ДОНЬКА ПОЗВАЛА НІНУ СЕРГІЇВНУ. – ЦЕ ФОТО НАШОЇ ОЛЕНИ. НІ, Я ЗНАЙШЛА ЇХ НЕ У НЕЇ НА СТОРІНЦІ, А НА СТОРІНЦІ У ДІВЧИНИ, ЯКУ ВОНА ВКАЗАЛА У СВОЇХ ДРУЗЯХ. НІНА СЕРГІЇВНА ЗІГНУЛАСЯ НАД КОМП’ЮТЕРОМ ДОНЬКИ І ПОБАЧИЛА НА ФОТО СВОЮ НЕВІСТКУ. ЖІНКА НЕ МОГЛА ПОВІРИТИ В ТЕ, ЩО БАЧИТЬ, А ПОТІМ ПОЗВАЛА СИНА СТЕПАНА. ТЕПЕР СВЕКРУХА ЗРОЗУМІЛА ЧОМУ НЕВІСТКА ДО НИХ У СІЛЬСЬКУ ХАТУ ЖОДНОГО РАЗУ НЕ ПРИЇЖДЖАЛА. ЇЇ СИН ОДРУЖИВСЯ МИНУЛОЇ ВЕСНИ, НА ПОЧАТКУ КВІТНЯ. ВІДТОДІ СТЕПАН З ДРУЖИНОЮ НЕ РОЗМОВЛЯЄ, СПИТЬ НА КУХОННОМУ ДИВАНІ. ЯКОСЬ В ГОСТІ ДО НИХ ПРИЙШЛА СВЕКРУХА. ЯКА Ж ВОНА, ВСЕ ТАКИ, МУДРА ЖІНКА!

 

– Мамо, швидше біжи до мене! Зараз ти побачиш, що я знайшла! Мамо, ну це дивовижно! – молодша донька позвала Ніну Сергіївну. – Це фото нашої Олени. Ні, я знайшла їх не у неї на сторінці, а на сторінці у дівчини, яку вона вказала у своїх друзях.

Ніна Сергіївна зігнулася над комп’ютером доньки і побачила на фото свою невістку. Наче й нічого поганого там не було: фото в квітнику десь на ділянці заміського будинку, фото в гамаку в обнімку з шикарним пухнастим котом і подругою. А на одному фото їх Олена сидить за столом і наминає соковиту полуницю, а у неї на реках сидить пухнасте цуценя. І підписані фото – “На дачі”.

І все б нічого, але тільки саме таких фото Ніна Сергіївна ніяк не очікувала побачити. Покликала і свого сина Степана, чоловіка тієї самої Олени. І той був збентежений. Степан ще і ще раз переглядав фото, так і не зпромігшись навіть жодного слова сказати. Він не міг повірити в те, що бачить.

Степан одружився минулої весни, на початку квітня. І весь цей рік його рідні тільки у них і гостювали, а Олена зі Степаном до свекрухи ні ногою.

Олена – дівчина з міста. Вони з Степаном вчилися разом, потім одружилися, стали знімати однокімнатну квартиру. А Ніна Сергіївна живе в області, і все життя прожила в своїй хаті в селі. З квітником, садом і городом. Молодша дочка живе з ними, школу закінчує в цьому році, а син тепер самостійний.

Степан, коли навчався, постійно жив у гуртожитку, але у вихідні та на канікулах з святами завжди приїжджав до батьків. Особливо в гарячу пору. У батьків же і город великий, і сад. Руки потрібні. Навесні і восени завжди в селі так: родичі обов’язково приїжджають, щоб посадити картоплю, прибрати картоплю. Та й між цим справ вистачає: копати, сіяти, траву косити, полоти. Не дивлячись на великий шматок землі, площею в 50 соток, батьки тримали ще й домашнє господарство: кури, гуси, свині та корову.

У минулі вихідні Ніна Сергіївна зателефонувала Степанові, щоб поцікавитися: чи варто розраховувати їм на допомогу сина та невістки, адже вже весна, прийшла пора й городи посадити, а їм самим важко, допомога потрібна, щоб з усім справитися.

– Мамо, я приїду один, – сказав Степан.

– Я не можу приїхати, – голос Діани був сумний, коли вона вперше повідомила свекрам про проблеми, – у мене з дитинства алергія на багато рослин, на бур’яни, на деякі квіти. Та ще у вас в селі собака і дві кішки, на цих звірів у мене теж алергія. Повірте, я, звичайно б, рада допомогти, та я відразу задихатися починаю, швидку доведеться викликати.

– Ну так, значить так, – сказала стурбовано Ніна Сергіївна, – здоров’я дорожче. Ми без собаки і кішок нікуди: своє господарство. Гаразд, сиди в місті, самі з батьком приїдемо побачитися. Відтоді свекри самі постійно їздили до сина з невісткою.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩