Та не відпустка це, тату. Хочу останні свої дні побути з вами і своїми дітками. Надихатися цією весною”: Від стpaшної звістки батько, здавалося, постарів на років десять

 

Світлана давно не була в селі. Все турботи та робота безкінечна, що ж поробиш – щоб вижити в сьогоднішній суєті, доводиться працювати без відпочинку. В батьківському домі пахне спокоєм і турботою. Мама старається щось смачненьке приготувати до приїзду єдиної доньки й онучат. Зустрічають завжди на шумному вокзалі своїх найдорожчих.

Здалеку онучата впізнають дідуся з бабусею і наввипередки біжать в обійми, ще дорогою до села один з-перед іншого розповідають новини, діляться успіхами. Бо скільки ж тих гостин? За кілька днів треба повертатися до столиці. Час злітає непомітно. А хочеться ще ж і допомогти щось, наговоритися.

Цього разу приїхали надовше. Рання весна заквітчала красою увесь світ, теплом і сонцем наповнила кожну клітиночку простору.

– Давно вже не було такого теплого квітня, – тулить онучат до себе бабуся.

– А ми город будемо допомагати вам садити! – озивається старшенький.

– Посадили уже, мої ви дорогі помічники! – бабуся радісно усміхається. – Ми з дідусем нездужаємо вже, то найняли чужих людей. Зараз за гроші, що забажаєш, зроблять. Тому будемо відпочивати!

– Доню, ти щось бліда якась, – кидає батько стурбований погляд на Світлану. – Все гаразд?

– Все гаразд, тату. Втомилася – жінка відвертає обличчя до вікна. – Гарно ж як! Добре вдома.

– От і відпочинете, сил наберетеся, бджіл наслухаєтеся, а вони вам своєї енергії передадуть, так?

– Так, дідусю, – погоджуються онучата.

Двір потопає у блакитних, фіолетових, синіх, червоних, помаранчевих ірисах-пролісках, нарцисах, тюльпанах, примулах, анемонах. Болять очі від насиченості барв, а дух перехоплює від переплетіння неймовірних ароматів.

– Доню, ти глянь, як мій сад квітує! Ходімо, подивишся.

Як у дитинстві, батько бере Світлану за руку і веде в садок. Молоденькі низькорослі яблуньки обліплені цвітом милують око.

– Будемо з яблучками цей рік, – вслухається в гул над пелюстками батько. – Сідай отут, поруч. І не віднікуйся – кажи все, як є. Я ж бачу, відчуваю, дитино, щось не так з тобою. Та і ця твоя відпустка ні з того, ні з сього. Кажи.

Світлана слухняно сідає на стару, повалену колись грушу, яка тепер слугує в саду за лаву. Батько… він такий, від нього ніколи й нічого не можна було приховати.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩