За плечима – ангел і мамина молитва: Бідна дівчинка мовчки слухала, як її родина на маминих помuнках думали, куди її подіти.

 

Ангел у білих шатах стояв біля вікна і щасливо усміхався. Може, це був хтось із лікарів. Можливо, марево… А, може, й ні…

– Не візьму я її до себе! У мене своїх двоє дітей. Чоловік копійки заробляє. Ще й батько лежачий, – з притиском мовила Люська.

– Але ж вона донька твоєї рідної сестри, – настоювали родичі. – Шкода сироти.

– І що?

– Держава допоможе.

– Ага! От Оленин батько десь вештається, хай держава його шукає, аби допоміг чи до себе забрав.

Дівчинка мовчки слухала, як родина на маминих поминках гризлася, куди її подіти.

– Якби знаття, що Дмитро справді Оленчин батько. Але ж… Дитина начебто не від нього…

Родичі на Оленку не звертали уваги, немов її тут не було. Обговорювали покійну маму. І батька, якого дівчинка не пам’ятає. Мама за життя не сказала Оленці жодного поганого слова про батька. Лише дивувалася:

– Кому ж пекло наше з Дмитром щастя? Хто його з вітром пустив?

Коли Тетяна захворіла, хотіла знайти колишнього чоловіка. Можна було б здати аналізи, аби довести батьківство. Але сестра вперто відмовляла:

– Олені одинадцять років. А Дмитро від тебе пішов, коли вона зовсім малою була. Всі роки мовчить, як риба об лід. Якби хотів – дався б чути…

…Сестри рідні, але різні. Так казали про Таню і Люську. Таня була молодшою. Росла доброю, спокійною. Гарненькою. А Люська завжди насуплена. Повнувата. Коли злостилась, гризла нігті. Хлопці її дражнили. Вона їх лупцювала. І шалено заздрила сестрі.

Кавалерів у Люськи не було. Аж поки не почав залицятися Орест з приміського села. Не тому, що палав коханням до дівчини, яку знав зі школи. Хлопцеві набридло жити з вічно п’яними батьками. Люська була щаслива. І вискочила за Ореста заміж. Батьки поділили хату: половину віддали старшій доньці.

Орест був ледачий. Люська пильнувала, аби чоловіка не вигнали з чергової роботи. І щоб оковитої не нюхав.

Тетяна вивчилася на бухгалтера. Працювала на одному з містечкових підприємств. Там і познайомилася з Дмитром. Коли Люська побачила майбутнього сестриного нареченого, зрозуміла: вона Таню не просто не любить – ненавидить. Дмитро гарний, модно одягнений, освічений. Не те, що Орест. Люська аж схудла від заздрощів.

– Нічого, сестричко, колись твоє щастя закінчиться, – шепотіла, наче змія.

…Тетяна дізналася про вагiтнiсть, коли Дмитро був у відрядженні. Сказала вдома. Батьки зраділи. А Люська…

– Не твоя це дитина, не твоя, Дмитре, – при кожній нагоді в’їдливо кидала швагрові ще до народження маленької.

– Не говори дурниць.

– Моя сестричка веде бухгалтерію Олексієві. Чула, він до Таньки давно не рівно дихає. І не тільки…

– Знаю про бухгалтерію. І Олексія також. Таня в нього просто підробляє.

– Саме так, «підробляє». В ліжку. Та він їй платить більше, ніж вона на своїй роботі має. Чи, може, Олексій такий крутий бізнесмен?

Новонароджена доня була схожою на Таню. Люська зловтішалася:

– А я тобі, Дмитре, що казала? Взагалі, дівчата на батьків подібні. А тут… І, до речі, Олексій з букетом під пoлoговим вистоював. Недаремно, ой, недаремно він холостякує

Дмитро дивився на маленьку і переконував себе: «Не моя дитина. Нічого спільного». Так і сказав дружині.

– Дмитре, побійся Бога!

– Все я знаю. Не виправдовуйся.

Люська заходила поглянути на племінницю, а насправді – вчергове вколоти Дмитра. Коли Оленці виповнилося півтора року, подружжя розлучилося. Дмитро подався геть. Оскільки був нетутешній, його в містечку більше не бачили.

Нарешті Люська «вкусила» шматок радості. Зловтішалася. А Тетяна не могла втямити, хто розпускав чутки, через які розпалася сім’я…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩