Коли Даринці було 4 роки, ми гуляли в парку і побачили мою маму. Ми підійшли до неї, і я сказала: “Мамо, подивися, це ж твоя внучка”. Вона повернулася до мене, мило посміхнулася і сказала, що я помилилася. “Вже майже 9 років пройшло, як в мене немає дочки”, – сказала вона, розвернулась і пішла

 

Мене звати Настя, мені 36 років і я вирішила висповідатися, вилити всю ту біль і гіркоту, які переслідують мене всі ці довгі і важкі 20 років. Саме стільки я не спілкуюся з найріднішою своєю людиною, своєю матусею. 21 грудня моїй мамі виповнитися 60 років, а я не тільки не зможу її побачити, але не зможу їй сказати те, що я її дуже сильно люблю навіть по телефону.

І все за історію, яка трапилася 20 років тому, все змінилося в одну мить і назавжди. 1993 року мені було 16 років, я закінчувала 10 клас. Я росла спокійною дитиною, ростила мене одна мама, тато пішов з життя, коли мене ще не було. Мама все життя працювала в медицині, то лікарем на швидкій допомозі, то черговою в травматології. Вона тягнулася з останніх сил, як тільки могла, я допомагала їй, то в домі приберу, то речі виперу, весь город і господарство було на мені. Я дуже сильно була прив’язана до мами і ніколи не могла уявити, що в один день все змінитися.

З першого класу у мене була найкраща подружка, навіть більше ніж подружка, майже сестра. Ми ділилися з нею найпотаємнішим, що є в житті і по суті це була єдина людина, до якої моя мама без проблем могла мене відпустити навіть на пару днів з ночівлею.

Якось у вихідний день ми з Уляною були запрошені до студентського гуртожитку на святкування дня народження її однієї знайомої. Звичайно, ми погодилися, в гуртожитку нас зустріли радісними вигуками і гучною музикою. Серед всіх хлопців виділявся один, невисокого зросту, темноволосий. За весь вечір він так жодного разу не випив і не потанцював, а коли я зібралася йти додому, він зголосився мене проводити.

З Валерієм ми зустрічалися майже щодня, йому тоді було 19, він навчався в політехнічному університеті. Мені було дуже цікаво з ним. Ні, не подумайте, ми не дозволяли собі чогось поганого, просто ходили, гуляли, він читав мені вірші, малював мої портрети. Через місяць гулянь, я вирішила познайомити Валерія з мамою.

Спочатку їй Валерій дуже сподобався. Він приходив допомагати нам по господарству, але через пів року, все змінилося, мама вигнала Валерія, сказала, щоб вона його навіть поруч зі мною не бачила. Мені заборонила виходити гуляти, я не знала в чому справа, чому так змінився настрій у мами. Тоді я зрозуміла, що відчуваю до Валери щось більше, ніж дружба. Ми зустрічалися з ним потайки, я під приводом віддати Уляні конспект, бігла на побачення до Валери. Звичайно, Уляна була в курсі.

І в один такий день, коли ми сиділи з Валерієм на лавочці в парку, переді мною постала моя мама. Як зараз пам’ятаю, вона була в домашньому халаті з розпатланим волоссям. Поруч з моєю мамою стояла моя подружка, яка, як потім виявилося, і розповіла мамі про нас, прокинулося у неї почуття заздрості. Мама стояла, дивилася на мене, а по щоці бігла сльоза. Вона витерла сльози і сказала, що я її зрадила, що у неї немає більше дочки, розвернулася і пішла. Я пішла за нею, я не розуміла, за що вона образилася, я плакала, я просила її зупинитися, вона сіла в автобус і поїхала.

Через годину я приїхала додому, мама була вдома, але вона мені не відкрила двері. Я стукала, гукала, але мама була непохитна. Коли настала ніч, я не знала куди йти і прийшла до Валери, о першій годині ночі. Більше я додому не потрапила, мама викреслила мене зі свого життя. Так в один день я втратила двох найближчих людей.

Батьки Валерія прийняли мене як рідну, речами на перший час поділилася молодша сестра Валерія Настя. Любов Іванівна (мама Валери) говорила завжди: “Нічого, помиритись, мама трохи посердится, і зрозуміє, що не права”. Через тиждень я ходила до неї на роботу, але безуспішно.

Через 3 роки ми з Валерієм одружилися, я принесла мамі запрошення на весілля, але вона так і не прийшла. Через рік у мене народилася старша донечка, Даринка. Коли дочці було 4 роки, ми з нею гуляли в парку і побачила мою маму. Ми підійшли до неї, і я сказала “Мамо, подивися це ж твоя внучка”. Вона повернулася до мене, мило посміхнулася і сказала, що я помилилася.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩