– Мама голосно засміялася і сказала, що приготувала для мене особливий подарунок. Ним був інтернат – вона відмовилася від мене, написавши письмову відмову, і через 2 дні мене привезли туди. Коли я їхала, мама навіть не вийшла попрощатися, проводжав мене лише Володя

 

Мене звати Галина і ось історія мого життя. Я народилася в травні 1983 року в невеликому селищі. До 5 років я жила з бабусею, маму бачила тільки на фотографії. Бабуся Ганя мене дуже сильно любила і як тепер я знаю, вона мене забрала з пологового будинку, тому що рідна мати не хотіла про мене навіть чути. Бабуся мені розповідала, що у мене є старші брат і сестра, що мій тато поїхав працювати в Росію, але найчастіше вона просто закривала очі рукою і плакала.

Коли мені ще не виповнилося 5 років, моя бабуся пішла з життя і мене забрала до себе мама. Я була дуже рада, раділа, що у мене з’явиться братик з сестричкою і справжня сім’я, але дитячі фантазії залишилися фантазіями.

Коли ми приїхали з мамою до неї додому, мене вразив величезний будинок. Як мені, маленькій дівчинці, тоді здавалося, дах будинку впирався прямо в небо, там був великий город і велике господарство. Коли ми зайшли в будинок, мене зустріли мої брат і сестра. Володя дуже привітно посміхнувся, йому тоді було 14 років, його сестра Оля (їй було 13), оглянула мене з ніг до голови і презирливо сказала мамі:

– Це що, буде жити в нашому домі?

Мама тільки розсміялася. Володя і Оля, як я зараз знаю, були дітьми від першого шлюбу. Мама дуже любила їх батька, а він її, мабуть, не дуже, тому і кинув з двома дітьми.

З ними я прожила 2 роки, два найгірших роки в моєму житті. Мене в цьому домі мали ні за що, за кожну провину, мама з посмішкою на обличчі говорила, що я покарана і не їм нормальну їжу три дні. Іноді про мене просто забували і мені доводилося ночувати на вулиці під хвірткою. Кожен день я чула на свою адресу наговорення, що я їй не потрібна, як і мій вар’ят-батько і краще б вона мене позбулася, але було пізно.

Єдиний, хто мене рятував, був Володя, це самий нормальний чоловік з цієї сімейки. Він мені приносив їсти і навіть пару раз водив в дитячий театр. Мене не вважали за людину, я була як попелюшка при живій і у живої матері.

Потім прийшла пора йти до школи. Треба було купувати навчальне приладдя, і вона сказала, що завтра вранці ми поїдемо на ринок за ними. В той день я сиділа біля паркану і почула, як Оля говорила мамі:

– Ти що, й справді збираєшся поїхати з нею на базар, щоб потратити всі наші гроші?

Мама голосно засміялася і сказала, що приготувала для мене особливий подарунок. Ним був інтернат – мама від мене відмовилася, написавши письмову відмову, і через 2 дні мене привезли туди. Коли я їхала, мама навіть не вийшла попрощатися, проводжав мене тільки Володя. Оля сиділа на лавці, посміхалася і махала рукою. Володя сказав, що у них якісь проблеми і що коли вони їх вирішать, то обов’язково мене заберуть (тоді я не знала про відмову).

Коли моя нога переступила дитячий будинок, я не знала, що це на всі життя. Там було погано, але не гірше, ніж з мамою. Коли мені було 13 років, приїхав Володя, він подорослішав, зміцнів, змужнів, сказав, що вступив на навчання в області. Тоді я і поставила запитання, яке так довго мене мучило – про батька. Володя розповів, що мого тата посадили, коли я ще не народилася, більше він нічого не знає. Більше до мене ніхто не приїжджав, та я й не хотіла цього.

Випустившись з дитбудинку, я пішла навчатися в училище на перукаря. Орендувала з дівчинкою (теж з дитбудинку) кімнату. Провчившись рік, я вирішила з’їздити, туди де ми жили разом з бабусею. Я думала, що будинок уже розвалився, але він стояв такий красивий, пофарбований. Там вперше я побачила свого батька – його вже 15 років як випустили. Мати сказала йому, що його дитина не вижила при народження і вигнала його з дому.

Тато мені розповів, що Іванка (моя мати) – дуже погана і хитра людина. Він до позбавлення волі мав невеликий бізнес, зараз це називається автосервіс, а раніше це було незаконно. Іванка наполягла, щоб він почав брати більше грошей за послуги, а потім пішла і здала його, та ще щось прибрехала. Тим самим забрала і його будинок, і гроші, але не врахувала, що вже носила мене під серцем. Щось робити було вже пізно, мого тата дуже сильно поважала мамина мама, тобто моя бабуся, тому і взяла онуку до себе.

В неволі тато підірвав здоров’я і через рік після нашого з ним знайомства його не стало. Перед відходом він переписав будинок на мене і попросив продати його, а на гроші купити квартиру в місті – куди мені молодій дівчинці в селі то жити.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩