СПОВІДЬ ПРО “ЛЮБУ” НЕВІСТОЧКУ! ” Я ЖАХНУЛАСЯ. СИНУ, ЩО Ж ТИ СОБI ЗНАЙШОВ? ЧИМ ВОНА ТЕБЕ ПРИВАБИЛА?”

 

Сповідь: Невiстка за 500 євро. Дружина мого сина забавлялася з чужим чоловiком. Я заклякла на мiсцi. А Люба усмiхнулася, наче нiчого й не сталося…

Неймовiрний тягар лежить на моєму серцi великим каменем. Я — сильна жiнка, яка має власний успiшний бiзнес, i нiколи не перед ким не плазую, бо вмiю постояти за себе. А тут… Один лише погляд цiєї нiкчемної пройдисвiтки – i я роблюсь беззахисною. Терплю знущання i приниження, бо боюсь її. Чому?

Менi страшно втратити все те, до чого крiзь бiль i сльози йшла стiльки рокiв.

Я знаю, що серце сина не витримає звiстки про зраду коханої дружини. Невiстка пригрозила, що тiльки обмовлюся про її грiх -забере у мене онуку, мою єдину втiху у життi. I вона таки зробить це! От i виплачую цiй шантажистцi кругленьку суму щомiсяця, немов заробiтну плату. Господи, скiльки ж це все триватиме?!

Втратила донечку, але виростила сина

Я народилася на Захiднiй Українi. Моя мама – родом з Польщi, батько – з Житомирщини. Єдина, до того ж пiзня дитина в сiм’ї, я нi у чому не знала вiдмови. Але коли вступила до вищого навчального закладу, батьки розлучилися. Мама переїхала жити у Польщу до родичiв, а я залишилася, щоб продовжити навчання.

Польськi бабуся i дiдусь були досить заможними. Спочатку вони тримали велику ферму, годували корiв. А потiм вiдкрили свiй невеличкий завод, продавали сир, сметану, молоко, масло. Вони не були мiльйонерами, але той завод працює й досi. Я долучилася до їхнього бiзнесу i сподiваюсь, що нi мої дiти, нi онуки нiколи не будуть бiдувати. Саме з Польщi я винесла свої першi бiзнесовi уроки. Дiдусь навчив мене усього, що знав i умiв сам. Саме завдяки йому я стала успiшною жiнкою.

Мама так i не вийшла замiж. Все просила, аби я переїхала до неї. Але в Українi мене тримало кохання. Розумний i впевнений у собi Остап заполонив мої думки. Його батьки обiймали високi посади,
але не можна сказати, що я вийшла замiж з розрахунку. Я щиро кохала. Ну а те, що грошi водились у його родинi i зв’язки були усюди, – хiба ж погано?

…Через два роки ми одружилися. Моя мама подарувала нам трикiмнатну квартиру, а його батьки – машину. Згодом ми почали займатися власним бiзнесом, вiдкрили свiй магазин одягу. Звичайно, спочатку фiнансово допомагали родичi, та вже за якийсь час ми самотужки змогли розширити бiзнес до кiлькох магазинiв по областi. Наше вмiння вести справи i поради розумних родичiв допомогли у тому, що, попри усi фiнансовi кризи, ми змогли вистояти. Наживши статкiв, ми з чоловiком не розгубили тих
почуттiв, якi були на початку. I я справдi почувалась щасливою.

Втiм, назвати своє життя безхмарним не можу. На шостому роцi шлюбу я народила дiвчинку. Ми не планували дiтей швидше, бо хотiли встати на ноги, аби дати їм усе найкраще. За цей час змогли побудувати за мiстом двоповерхову дачу, вкласти грошi у ще одну квартиру. Все, щоб дiти були щасливими. Але не судилося…

Моя Свiтланка народилася хворобливою дитиною. Ще немовлятком часто хворiла, доводилося по кiлька мiсяцiв лежати з нею в лiкарнi. Медики казали, що в дитини вкрай слабкий iмунiтет. Чого ми тiльки не робили. Возили її до найкращих лiкарiв, купували дорогi препарати. Навiть вивезли малу на лiкування до Польщi. I коли здавалося, що все уже позаду, сталася трaгедiя – у пiвтора рочки Свiтланка пoмeрла вiд пнeвмoнiї.

Що може бути страшнiшим за горе матерi. Тiєї крихiтки, яка усмiхалася менi щоранку i довiрливо тягнула рученята, враз не стало. Моє серце краялось вiд болю, i здавалося, що не зможу жити далi. Мама приїхала до мене, пiдтримувала як могла. I Остап став ще рiднiшим, лагiднiшим. Вiн оберiгав мене, пригортав, i шепотiв
на вухо, що ми сильнi, ми це все переживемо. Минали днi, i я навчилася жити з тим гoрем. А за якийсь час Господь подарував менi синочка. Тепер менi знову було задля кого жити!

Вiктор зростав дуже кмiтливим i допитливим. Його все цiкавило, вiн ставив сотнi запитань. Яке це було щастя! Напевне, ви розумiєте, що втративши одну дитину, я всю себе вiддавала другiй. Але це не зiпасувало сина, вiн не був примхливим i розпещеним.

Коли синочок навчався у школi, бачила, що на нього задивляються дiвчата, телефонували, запрошували на зустрiчi. Бо ж гарний хлопець! Але Вiтя думав тiльки про навчання. По закiнченню школи вибрав юридичний факультет певно, десь на генетичному рiвнi йому передалася наша наполегливiсть. Я тiшилась, що зумiла виростити хорошого хлопця.

“Мамо, це – Люба, вона вагiтна…”

Першi три курси Вiктор учився на “вiдмiнно”. А згодом я помiтила, що вiн дуже змiнився. Став неуважним, нервовим. Iнодi прогулював пари. Я бачила, що вiн постiйно комусь телефонує, пише есемески. I зрозумiла – мiй хлопчик закохався!

Поговорила iз сином, i вiн про все розповiв. Так, йому припала до душi одна дiвчина. Вона iз бiдної багатодiтної сiм’ї, батьки живуть у селi. А Люба вчиться в ПТУ. Зрозумiло, що не таку невiстку бачила я у мрiях. Бо поруч з успiшним чоловiком має бути та, яка зумiє допомогти, порадити. Одне слово, рiвня. А тут – якась “петеушниця”… Проте я не дуже переймалась почуттями сина. Не сумнiвалась, що погуляє з нею й покине. Знудиться. Бо що у них спiльного може бути?

Шкода, що тодi я так злегковажила. Тепер кожного дня про це жалкую. Десь через пiвроку Вiктор привiв те дiвчисько i сказав, що вони одружуються. Мовляв, Люба вагiтна. Тодi вперше я побачила непримiтну низеньку дiвчину, не вельми охайну. А її мова була такою далекою вiд лiтературної норми, що я жахнулася. Сину, що ж ти собi знайшов? Чим вона тебе привабила?

Зi мною тодi дiялося щось неймовiрне. Я не могла повiрити, що мiй син зовсiм слiпий. Я навiть запропонувала Любі оплатити абopт, бо ж справдi не вiдомо, чи це дитина Вiктора. Але син
пiсля тих слiв мене зненавидiв. Моя дитина, якого я стiльки виховувала, для якого були всi старання, став на бiк тiєї хвойди. Я розлютилася i сказала, аби її ноги не було в моєму дому. I Вiктор пiшов за нею…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩