Ганна навіть жаліла чоловіка: це ж треба, скільки років не може в собі ті почуття до неї перебороти-вгамувати. Запросила навіть на чай одного разу, поговорити вирішила, ще раз нагадати, що чоловіка Степана понад усе любить, що немає в нього, Максима, шансів, хоч він і хороший хлопець. Того вечора, якраз коли Максим від Ганни виходив, повз невістчину хату Степанова мати проходила

 

Їхня любов була як сонечко, осяювала їх самих і все навкруги. В селі ними любувалися, всі знали, що Ганнуся й Степан – пара, ще відколи їм мабуть років по 10 було.

Коли за 17-річною Ганною став по п’ятках ходити Максим, син заможного сільського фермера, Ганнина мати, вдова-Ярина, й не проти була б, щоб донька змінила свої вподобання, та Ганна й чути нічого про це не хотіла, Максима близько не підпускала, бо серце її належало лише Степанкові.

Одружилися, весілля дуже скромне справили, бо родини обидві прості, з невеликими статками. Ярина – вдова, продавщиця в їхньому сільському магазині. У Степанкових тата й мами – четверо молодших дітей, яких підіймати треба.

Та хіба у весіллі щастя? Щастя їхнє жило у невеличкій хаті, яка дісталася Степанові у спадок від прабабці, а вже своїми силами зробили в ній свіженький ремонт. Вони його плекали-берегли, своє щастячко, тішилися ним, не могли надихатися одне одним… Тільки такої бажаної дитинки Бог не давав. Сім років минуло, а дитячий сміх в їхній оселі так і не залунав.

Їздили і по місцевих лікарях, знахарях, побували і в Києві. Дослідження, лікування, а результату – нуль.

Взяти чужу дитинку вагалися обоє: не впевнені були, що зможуть нерідному дитяті подарувати справжню любов.

Хотілося своє маленьке диво, продовження їх самих…

В столиці запропонували дуже дорогу процедуру. Щоб заробити на неї, Степан подався працювати водієм закордон, у Європу. Товариш давно його звав, та Степан все не хотів Ганну свою залишати. Ну а тут вже сіли, поговорили, вирішили: треба. Як вдасться добре йому заробити, то ще й до хати додаткових кімнат добудують.

Тиждень Степан дома – місяць-два у рейсах. А Ганнусю Макс, що досі неодруженим одинаком живе, увагою штурмує… Ганна навіть жаліла чоловіка: це ж треба, скільки років не може в собі ті почуття до неї перебороти-вгамувати. Запросила навіть на чай одного разу, поговорити вирішила, ще раз нагадати, що чоловіка Степана понад усе любить, що немає в нього, Максима, шансів, хоч він і хороший хлопець.

Того вечора, якраз коли Максим від Ганни виходив, повз невістчину хату Степанова мати проходила…

За кілька днів по тому Ганна відчула в собі такі бажані довгождані зміни. Як же вона зраділа! До церкви пішла, вдячні свічечки Богу за їхній зі Степаном дарунок ставила, молилася гаряче й щиросердно, дякувала небесам.

Чоловікові вирішила не дзвонити, хотіла дочекатися – тиждень лишилося – і порадувати новиною: не треба їм тих дорогезних процедур, прийшов час – і все само вийшло!

Степан того вечора, коли почув від дружини заповітну звістку, кружляв її кімнатою на руках, сміявся своїм дзвінким хлопчачим сміхом від почуттів, які їх обох переповнювали…

Наступного дня мати розповіла йому, як від Ганни пізніми вечорами Максим Мельник виходить… І хоч бачила те Степанова мама лише раз, та невістка бездітна їй давно вже як кістка в горлі, то й піднесла синові інформацію у всіх барвах.

Степан повернувся додому від батьків темний, наче хмара.

– Навіщо ти так зі мною?.. Я ж заради нас туди поїхав, а ти… – дивився на дружину з-під нахмурених темних брів.

– Ну що ти, Степанку?.. Хіба дурним словам матері віриш більше, ніж моїм?.. Я ж твоя вся з 13-ти літ, хіба не відчув би душею, якби я дійсно таке зробила?..

Наче кішка чорна побігла між ними відтоді. І хоч сказав батькам Степан, що вірить жінці, а не матері, та черв’ячок в його душі не спав більше ніколи, а точив, точив…

Народилися двійнята. Схожі на матір, як краплиночки води, кирпатенькі і з ластовиннячком, яке так любив цілувати на Ганнусиному носику Василь. А де ж його, Степана, риси?.. Навіть оченята мамині, блакитні, а не його, карі.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩