– У мене буде дитина. І я хочу, щоб ти, Оленко, забрала її собі. Маєш два синочки, матимеш ще донечку.

– Оленко, можна я сьогодні до тебе забіжу? Ненадовго, чесне слово. Дуже треба… Десь там, в іншому місці, не дочекавшись відповіді, вимкнули мобільний.

Оленка й рота не встигла розкрити. Ох, ця Марічка-Марійка, як кликали її Оленка з мамою. Вертихвістка. Чоловік, а особливо свекруха, не любили, коли сестра з’являлася у їх квартирі. А що Оленка зробить? Марічка – рідна кров. А те, що непутяща, – правда. І це дуже болить спокійну і врівноважену Оленку, пише газета “Наш День“.

Ось і сестра – легка на спомин. Весела, рвучка, викладала на стіл принесені апельсини, цукерки.

Олена зітхнула. Здогадувалася, за які гроші усе це куплене. Сестра, вочевидь, знайшла чергового кавалера. І в кого вдалася?

– Оленко, будь ласка, не зітхай. Він хороший, хоч одружений. Не сердься. У тебе є дім, сім’я, я рада. А в мене – своє життя. Може, колись теж налагодиться.

Якби ж ти хотіла, – подумала про себе Олена. Сперечатися з сестрою – марна справа. Хоча й було між ними десять років
різниці і після того як не стало їх матері Олена опікувалася сестрою. Але що з того вийшло…

– Ой, тільки не хмурся. Тобі не пасує, зморшки з’являться, – Марічка з апетитом гризла червонобоке яблуко. – У мене ось проблеми…

Марічка і проблеми – щось несумісне. Пливла по життю – як дерев’яна скіпка за течією. Та, схоже сестра не жартувала.

– У мене буде дитина. І я хочу, щоб ти, Оленко, забрала її собі. Маєш два синочки, матимеш ще донечку. Розумієш, у мене ні житла, ні роботи. Ні чоловіка, врешті. А ви з Володькою дівчинку удочерите, чи як там це називається. Словом, народжу і від- дам вам. А сама, напевне, в Італію поїду. Набридло мені у цьому тісному місті. Всі тебе знають, осуджують, лізуть, хоч і ніхто не
просить, у душу.

Олена не могла второпати. Яку донечку? Сестра ще навіть не народила.

– Буде дівчинка, на УЗД сказали. Я в поліклініку ходила. Добре, якщо не хочеш – не бери, у пологовому залишу. А що, по твоєму, ліпше зробити?

Марійка говорила якось так, що Олена вже й винною почувалася. Гаразд, хай навіть так, але як вона скаже про це чоловікові? Як пояснить?

– Твій Володька – добрий. Побурчить, а дитину прийме.

Як у неї, у Марічки, все просто виходить. Ні докорів совісті, ні сумління. Якби, може, жила мама…

– Оленко, не картай себе. Така я вже вдалася, як каже твій чоловік – непутяща. Хоча, як розуміти моє життя…

Олена не хотіла слухати цю давно знайому платівку. Скільки просила сестру: влаштуйся на роботу, живи, як усі.

– Особливо, як ти, на декілька тисяч гривень зарплати виховательки у дитсадку, – у Марійки відповідь теж була завжди напоготові. А що Оленка щаслива, то вона лише рада.

Народила Марічка справді дівчинку. Написала одразу розписку, що відмовляється від дитини і просить сестру удочерити Юлю.

Добре, що ім’я придумала, – Олена навіть не сердилася на сестру. Пригортала крихітний згорточок – ну що ж, нехай буде
у сім’ї і донечка. Та й чоловік не дуже перечив: не віддавати ж дитя в інтернат.

Юля підростала. Кликала Олену з Володимиром мамою-татом. А Марійка таки поїхала в Італію. Зрідка телефонувала Олені, ділилася враженнями, пересипаючи слова сміхом та жартами. Олена лише зітхала: сестра не змінилася – якщо не про її дітей,
хоча б про Юлечку розпитала: як вона, чи здорова? Якось не стрималася, сказала про це Марійці.

– Оленко, я ж, навпаки, не хочу травмувати тебе. Згадувати зайвий раз усе це. Ми ж домовилися: Юлечка – твоя.

Що тут заперечити? Звісно, Юля – її, Олени, донька. Вона ж сама на це погодилася.

Марійка приїхала несподівано. З новим кавалером – підстаркуватим італійцем. Навезла усім подарунків – така ж невгамовна,
як і раніше. На запитання сестри, а коли ж у неї нарешті чоловік буде, весело сміялася: а навіщо він їй? З кавалерами у статусі жениха клопоту менше, а уваги – більше.

Юлі сподобалася тітка Марійка.

– Ти ще приїдеш? – запитувала чорняву красуню, зручно вмостившись на колінах.

– Звичайно. А, може, ви з мамою приїдете до мене в Італію? На море повезу вас, твоя мама його ніколи не бачила. Стільки з татом заробляють, що відпочити по людськи ніколи не могли…

Олена докірливо глянула на сестру: навіщо ж так? Марічка ж ніби й не помітила. Хвалилася, який її Пауло добрий, на усе для
неї готовий. Як би там не було, а от в гостях італійцеві, схоже, подобалося. Особливо – Юля.

– Гарна дівчинка, дуже гарна, – повторював і гладив малу по голові.

Щось тривожило Олену. Гнівалася сама на себе. Ще кілька днів, і сестра з італійцем поїдуть. Зникне Марійка знову на кілька літ.

Олена не помилилася. Єдине, що врешті змінилося у житті сестри, це те, що з Паулом не розлучилася і досі. А котрогось літа Олені з Юлею несподівано прийшло запрошення до Італії. Чоловік, правда, трохи сердився, мовляв, у таку далечінь їхати.

Але Олена наважилася. Тим паче, Марійка усе оплачує. Хоч трохи світу побачить і Юля відпочине.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩