На зустріч випускників із нагоди тридцятиріччя закінчення школи, Світлана йти не збиралася. Скільки років минуло, а вона так і не змогла пробачити Ігоря. Але однокласник Юрій запевнив Світлану, що Ігоря на зустрічі не буде, мовляв, той поїхав за кордон. Так вони вперше за тридцять років і зустрілися. Ніхто ж не знав, що Світлана розлучена й Ігор удівець

 

Після того, що зробив Ігор, Світлана зареклася ніколи більше з ним не бачитися, щоб не ятрити собі душу. Так минали роки, кожен з них жив собі своїм життям.

Ні Світлана, ні Ігор ніколи не приїжджали на зустрічі з випускниками. Ні після десяти років закінчення школи, ні після двадцяти. Вона не хотіла його бачити, бо досі не простила. Все пережила і майже забула, а пробачити не змогла. Він не знав, як має їй глянути у вічі. Всі ці роки йому не давала спокою його совість, почувався винним перед жінкою, котра була його першим і, схоже, єдиним коханням. За матеріалами.

А кілька років тому однокласник Юрій, організовуючи зустріч випускників із нагоди тридцятиріччя закінчення школи, зателефонував Ігорю і сказав: «Я знаю, що ти не приїжджаєш через Світлану, але її не буде. Не виходить. Тож ми чекаємо тебе».

Зі Світланою говорив так само: «Досить уникати зустрічей із нами через Ігоря. Він жодного разу не приїжджав і тепер відмовився. Сказав, що летить за кордон відпочивати. Вже має квитки. Тож чекаємо тебе».

Колишні однокласники саме збиралися на подвір’ї школи. Такий гамір зчинили, наче їм було по сімнадцять. «О, Ігорко! Невже? — вигукнула жартунка Леся. — Тридцять років не бачились! Якби не фейсбук, ми забули б, який ти на вигляд». Ігор підійшов до гурту, привітався. Упізнав тих, кого не бачив у соцмережах. Бо роки змінювали вроду, але не впливали на очі. Погляди товаришів сяяли юністю…

Раптом хтось сказав: «Дивіться, хто йде!» Ігор озирнувся — і обімлів. Це була Світлана. Коли вона впізнала в гурті однокласників його — посмішка миттю зникла з її вуст. Очі спохмурніли. Ігор і Світлана майже одночасно зиркнули на Юрія. Він лише знизав плечима і розвів руками. Так, мовляв, сталося. А про себе подумав: «Може, нарешті помиряться».

Увійшли до школи, до свого класу. Хтось запропонував сісти за парти з тими, з ким сиділи колись. Ігор зі Світланою попрямували до третьої парти в середньому ряду. Мовчки зайняли свої місця. Класна керівничка, 78-річна Лідія Василівна, «опитувала » всіх за списком. Кожен розповідав про головне, що трапилося з ним за тридцять років.

Дійшла черга до Світлани. Про неї всі знали небагато, бо ж вступила після закінчення школи до Львівського університету й у Львові залишилася. До мами, коли та ще жила, приїжджала рідко, а останні п’ятнадцять років — лише на місце спочинку, на провідну неділю. Всі знали тільки те, що заміжня, має двох дітей.

«Я, як ви знаєте, у Львові, — сказала Світлана. — Працюю вчителькою української мови в гімназії. Синові двадцять п’ять, він уже одружений, скоро я стану бабусею. Дочка ще студентка, їй двадцять. А наш пес, лабрадор, уже старий. Йому одинадцять…»

Леся, жартівливу вдачу котрої життя нітрохи не змінило, спитала: «А якої породи твій чоловік?».

«Я розлучена», — відповіла Світлана. Після цих слів Ігор більше нікого не слухав. Думав, як заговорити зі Світланою, як вимолити її пробачення. Лідії Василівні довелося двічі повторити його прізвище, запрошуючи до слова.

«Ви всі знаєте, що я — інженер. Працюю в будівельній компанії у Харкові. Маю одного сина, одну невістку і одну внучку. Дружини не стало».

Найперші класні пліткарки почали перешіптуватися. Ніхто ж не знав, що Світлана розлучена й Ігор удівець. Вочевидь, це сталося недавно. Чи давно? Хтозна. Батьки Ігоря вже багато років тому переїхали до дочки в інше місто. Тож на батьківщині він давно не бував. І родичів тут не мав. Ні в кого було про нього розпитати.

Уже під час застілля в кафе Ігор, набравшись сміливості, запросив Світлану до танцю. Мовчання важко опустилося їм на плечі. «Пробач мені», — мовив. «Давно пробачила», — збрехала. «Нам треба поговорити». — «Поговоримо…»

Увесь вечір він спостерігав за Світланою і дослухався до того, що діялося в його душі. Він давно зрозумів, що все життя кохав тільки її, але водночас усвідомлював: до стосунків, які сам зруйнував, не може бути вороття. Світлана не простить зради. А нині, побачивши цю жінку вперше за двадцять вісім років та ще й довідавшись, що вона сама, вирішив бодай спробувати виправити ситуацію. Хтозна, чи матиме ще таку нагоду.

Вистежив Світлану, коли вона стояла на терасі сама й розмовляла телефоном. Тихенько підійшов зі спини й накинув їй на плечі свій піджак. Завершивши розмову із сином, Світлана сказала: «Невістка ось-ось має народжувати. Переживаю…». «Усе буде добре, — заспокоїв і взяв за руку. — Ходімо. Пройдемося стежками нашого дитинства».

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩