Лікар провів їх до дверей і на останок тихенько сказав Марусі. – Я не Бог, роблю все можливе, але якщо і зараз нічого не допоможе, то…, – його слова затремтіли. – Дай Бог, щоб я помилявся, але будьте до цього готові. – До чого? Лікарю! До чого? – не розуміючи повторювала Маруся. – Вона дівчинка. Вона ще зовсім дитина. Як далі жити?

 

На все село вигравали музики. Гості милувалися неймовірно ніжним танком наречених. Вони обоє наче два лебеді кружляли у вальсі, а люди дивувалися, казали, ніби й землі не торкаються. Милувалась своєю донькою і Маруся. Колись вона й не мріяла про таке щастя.

Їй вмить прийшли в голову ці спогади.

Миросі ще не було й семи, як Марійка з чоловіком почала будувати хату. До того вони жили в старій хатині, яка дісталася її батькам, коли їх переселили з Польщі. Вона вже геть сипалася, по кутках були сильні тріщини. В селі з будівництвом було легше. Поруч багато родичів, друзів, сусідів. Всі, як кажуть, рукасті, тому будинок зводився на очах.

Коли вже була змурована коробка, за традицією треба було ставити зверху “квітку”. Так і зробили. Марійка приготувала робочим смачну вечерю після важкого трудового дня. Всі сиділи за столом, веселилися, гомоніли, як на вулиці почувся сильний плач.

Маленька Мирослава вирішила полізти і подивитися на славнозвісну “квітку”, вона, як ніхто інший раділа завершенню цього етапу, вже дуже їй хотілося мати свою кімнату, в якій буде стояти її піаніно, на якому вона вчилася грати в райцентрі.

Дівчинка вибралась на нестійку решітку і впала прямісінько на бетонну плиту. Андрій, сусід Марусі, одразу ж завів машину, і вони поїхали до лікаря. Справи були погані. Крім звичайних синців, дівчинка сильно пошкодила ніжку. Лікарі зробили все можливе, і вже через декілька днів Марійка з Мирославою повернулися додому.

В той час коли Миросі подруги гралися на вулиці, вона лежала на ліжку, і не могла поворушити нею. Маруся робила всі процедури, які порекомендував робити лікар, для кращого результату, але, як виявилося згодом, результату не було.

– Василю, я дуже хвилююся за ніжку Мирослави. Чому так все важко гоїться? – серце матері було не на місці.

Одного разу Мирослава застудилася, і все це дало ускладнення і на ніжку. Не довго думаючи, Маруся знову біжить до Андрія, бо лише в нього була автівка на їхній вулиці.

Знову вони мчать до того ж лікаря. Він лише розводить руками. Але вирішили залишити дівчинку на декілька днів, для обстеження.

На Марусі лиця не було.

– Єдина донька. Не вберегли, – звинувачувала у всьому себе жінка.

– Тут, не далеко за рогом, є аптека. Сходіть і купіть ці ліки. Занесете мені, а потім трохи відпочиньте. Може у вас тут є родичі чи друзі, або ж додому їдьте. Ми подбаємо про вашу дівчинку.

Маруся ні на крок не відходила від дочки. Які там родичі, який дім…

Виходячи з аптеки, вона ледь не налетіла на жінку.

– Ой, вибачте, будь ласка! Я не хотіла.

– Нічого-нічого! Я сильна жінка, хоча… Може дасте пару гривень? Мені на ліки не хватає.

Перед Марусею стояла огрядна циганка у зеленій квітчастій хустині. Вона витягла гаманець і дала жінці пару гривень.

– Дякую, дитинко! Ти дуже мила. За твою доброту хочу тобі дещо сказати. Бачу, проблеми у тебе з дочкою. Не місцева ти. Одне запам’ятай: ніколи не цурайся бідного, і якщо хтось тобі щось скаже – виконай його волю – не пожалієш. – циганка погладила по плечу Марію і зайшла в аптеку.

Ці слова довго гомоніли в голові Марусі. Вона ніяк не могла зрозуміти їх значення.

Через два дні виписали Мирославу з лікарні. Лікуючий лікар сказав Марусі, якими порошками лікуватися, які уколи при потребі робити, а на останок сказав.

– Я не Бог, роблю все можливе, але якщо і зараз нічого не допоможе, то… можливо… , слова лікаря затремтіли. Дай Бог, щоб не потрібно було, але будьте до цього готові.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩