Коли я їхала на процедуру до Львова з хворим Дмитриком і попросила, щоб свекруха напоумила сина поїхати зі мною, як не як, важко мені, я й сама то 45 кіло важу. Син весь час хотів бути на руках. А вона мені так єхидно: “Дитина – це турбота мами, нічого татові їхати, нехай на роботу ходить. Тішся, що взагалі тебе не покинув”. До сьогодні пам’ятаю її погляд

 

Коли я їхала на процедуру до Львова з хворим Дмитриком і попросила, щоб свекруха напоумила сина поїхати зі мною, як не як, важко мені, я й сама то 45 кіло важу. Син весь час хотів бути на руках. А вона мені так єхидно: “Дитина – це турбота мами, нічого татові їхати, нехай на роботу ходить. Тішся, що взагалі тебе не покинув”. До сьогодні пам’ятаю її погляд.

Все починалось, як у всіх: любов, квіти, подарунки, завжди разом, освідчення, весілля, дитинка. І поїхали…

Чекали первістка всі: і ми з чоловіком, і бабусі з дідусями. Народився здоровий хлопчик, через 3 місяці довелося зробити операцію (спадкове) і у дитини паралізувало ніжки. Ми обидва знали і усвідомлювали, що потрібно докласти чимало зусиль, щоб поставити дитину на ноги.

Моя свекруха надоумила Миколу вступити на заочне, як тільки я народила, отримати магістра, хоча він успішно працював уже 4 роки. Синочку 4 місяці, місяць після оперативного втручання, чоловік мій на сесії, а я, хоч з розумі зійди… Дуже важко було.

Дмитрику рік, а тато наш знову на сесії. Я терпіла, я мовчала, моя мама мені весь час повторювала: “Терпи, сама ти таку дитину на ноги не поставиш”.

Дмитрик дуже часто і сильно хворів, вічні температури. Це був неймовірно важкий час, вже доходило до того, що я спала по дві години на добу. Миколи в цей час не було поруч: то він вчиться, то він на курсах, то він втомився і пішов на пиво з друзями.

Дитину на реабілітації я возила сама, поїздом, валізи, коляска, з дитиною на руках в “дамську кімнату” в поїзді ходила, або просила провідницю, щоб приглянула за сплячим малюком. Перед кожною поїздкою до Львова моя свекруха примовляла: “Дитина – це турбота мами, нічого татові їхати, нехай на роботу ходить. Тішся, що взагалі тебе не покинув” – і чоловік навмисне не брав відпустку.

І настав той момент, коли я не витримала. Одного вечора йому прийшло повідомлення від улюбленої матусі, там не було нічого важливого, але це був просто кінець мого терпіння. Мабуть, я просто втомилася терпіти і коритися, боячись залишитися одною з хворою дитиною. І я його вигнала з дому об 11 годині ночі, в листопаді місяці (ми живемо в моєму будинку). Він поїхав до батьків. Не було тиждень, потім почав приходити до дитини на пару годин. Я не протестувала.

Далі йшов день св. Миколая, Різдво. Моя свекруха зі своєю мамою, яка у неї гостювала, навіть не привітали свого онука і правнука з новорічними святами, навіть не відвідали. Дмитрику було вже 2,5 рочки, він вже все розумів, чекав подарунки і рідних.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩